Євпраксія - Павло Архипович Загребельний
— Дочко моя, бог присутній у всіх ділах наших і за все воздається. Коли Людовік, син імператора Карда Великого, в своїй любові до істини не зміг змовчати і розкрив, яке розпутство панувало при дворі, скільки сотень наложниць мав сам імператор і скільки незаконних дітей сплодив з ними, то уми обмежені ладні були засудити вчинок Людовіка, свята ж церква стала на його захист.
— І назвала Людовіка Благочестивим, ваша величність, — миттю докинула Матільда.
— Ви обіцяєте мені благочестя? Хіба воно дається, а не живе в людині? — тихо спитала Євпраксія.
— Ми з найсвятішим папою забули вам повідомити, ваша величність, що імператор домагається вашої видачі, — замість відповіді зловісно повідомила Матільда.
Євпраксія з невеселим подивом поглянула на графиню. Та нагадувала гострозубого хижого звірка, що так і хоче вчепитися тобі в горло. Адже знає, як їй тяжко, в якій безвиході опинилася, впевнена, що відступати імператриці нікуди і має згодитися з усім, що пропонує (а може, вимагає?) папа, але для певності хоче завдати ще одного удару, тяжкого, зрадливого, смертельного. Чи забула, що вже казала про вимогу імператора, чи навмисне повторила це при папі? Все ж Євпраксія удала, ніби вражена в саме серце словами Матільди, а та, тішачись з переляку молодої жінки, захоплено сьорбнула повітря й милостиво виголосила:
— Але ми з найсвятішим папою ніколи, ніколи… Що «ніколи», так і лишилося таємницею, бо ще не було запевнень з боку імператриці, отож не годилося занадто багато обіцяти, Матільда урвала мову саме там і тоді, де й коли належало, і Євпраксія, підкоряючись злій грі цих жорстоких людей, не маючи іншого виходу, тихо сказала:
— Я вдячна вам, ваша святість, за пораду і хотіла б скористатися з неї, коли на те буде ваша висока згода і ласка.
Папа мовчки поблагословив Євпраксію, дав їй для поцілунку свою зледащену руку, Матільда, запобігливо зазираючи імператриці в обличчя, провела її туди, де ждали двірські дами, так довго очікувана розмова нарешті відбулася, не принесла ні надій, ні полегкості — саму лиш пустоту й щеміння в душі.
Та все ж Євпраксія зітхнула вільніше. Вільна бодай думкою. Не тяжітиме більше над нею непевність і невідомість. Ще одне зусилля, ще одне приниження в цій землі суцільних принижень, — і кінець. Вільна, вільна! Від їхніх милостей, від їхніх розкошів, від їхньої зажерливості й мстивості, від багатолітньої наруги. Заради цього готова на все. Хочуть почути від неї? Почують — аж у вухах дзвенітиме! Накладуть на неї єпітимію? Хіба можна злякати людину щонайтяжчими карами перед лицем свободи? Хай вигадують для неї, хоч і безневинної, кару — вона знесе залюбки, бо хоче бути вільною. Примусять спати у воді, у кропиві, на розсипаній шкаралупі від горіхів, звелять розпростерти руки хрестом, виспівувати псалми, бити долонями по підлозі, бичуватися дисципліною — стерпить усе. Скажуть поститися сім тижнів або й сім років — пристане й на це, хоч могла б найняти заступника в єпітимії — юстуса, платячи по три соліди за тиждень. Навіть засуджена до семилітнього каяття могла б очиститися за три дні, посадовивши на хліб та воду спершу 12 чоловік на три дні, а тоді сім разів по сто двадцять чоловік теж на три дні, щоб отримати рівно стільки днів посту, скільки міститься їх у семи роках. Але що дні й роки, порівнюючи з визволенням! Поволі пустота в душі змінилася на радісне очікування, Євпраксія нетерпляче ждала настання того дня, коли брами Каносси відчиняться і вона вирушить в свою останню подорож по цій землі, ще імператриця, але вже не рабиня! Вирватися з Каносси — здолати неволю! Доволі вона конала в цих мурах, пильнована сторожовими псами Матільди. Може, й папа — теж вірний пес графині Тосканської, хоч і гріх таке мовити. Але ж недарма в самій назві замку е щось собаче. Люди тут не живуть — гризуться, мов скажені собаки, ненависть скупчується в цих кам'яних палацах і церквах, нагнічується за потрійними мурами та бездонними ровами, а тоді розприскується по всьому світу гнилими бризками, розповзається моровою пошестю, розлітається вітрами підступів.
І вона попала в руки цим людям. Визволена! З неволі імператорської в неволю папську. Два мечі божі — світський і духовний. Вже понад сто років змагаються між собою папи й германські імператори за ці «мечі», Оттон І перейшов через гори (бо ж королі завжди йдуть туди, де менший опір і де більша здобич), проголосив, що Італія з Германією повинні назавжди поєднатися, вінчався залізною короною Лангобардів у Римі; була приєднана Бургундія, мав би злитися в цій державі весь захід, творячи Abendland розчулених од пива й од легких перемог над безборонними італійцями та слов'янами маркграфів. Оттону III межі Середземноморського земного кругу видалися тісними й обмеженими. Він переніс столицю в Рим і проголосив про свої домагання створити світову християнську державу, очолювану імператором, «рабом апостолів», «рабом Ісуса Христа й римським імператором Августом». Це сполошило пап, і після смерті Оттона між римськими первосвящениками й імператорами вже не було миру. Папа Григорій почав війну, яка розколола весь західний світ, Урбан хотів довести війну до кінця, знищити імператора, виконати заповідання Григорія-Гільдебранда про те, що імперія повинна бути світським мечем у руках церкви господньої і її глави — римського папи.
Горе тим, хто потрапляв між ці два млинові камені — папу й імператора, — а хто ж міг не потрапити, опинивсь у цій землі! Коли навіть її, імператрицю, безжально й безсоромно принесено в жертву, то де святість, де правда, гідність і честь?
Обіцяють їй благочестивість, як синові Карла Великого Людовіку. А їй хочеться лиш одного: визволитися від усього, втекти від цього світу, як утікають селяни від своїх сеньйорів, шукаючи сховища в городах. Щоправда, знаходять часто собі там і могилу, та вже ліпше могила, ніж лишатися тут далі, бути імператрицею, бути поганьбленою серед цих найвищих творців ганьби людської. Самі далекі від благочестя, охоче обіцяли його всім, хто згоджувався кинути себе під ноги їхній злій волі.
Та однаково за тим останнім приниженням, якого ще мала зазнати в П'яченці, бачила Євпраксія визволення, бачила кінець стражданням, вітер волі доторкнувся їй до щік, весняний голубий вітер свободи голубив їй обличчя, пустотливо бавився пасмом її золотистого розкішного волосся того ранку, коли виїздила з Каносси, не озираючись, не дивлячись під ноги коневі в глибину ровів, не помічаючи супроводу, не чуючи звуків труб
