Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Журналістка не знає, що на це відповісти, але їй неспокійно від того, як цей величезний чоловік спирається на двері авто, кажучи ці слова. Звісно, Фрак лише усміхається, бажає їй приємного дня і йде собі.

Журналістка з фотографом чекають кілька хвилин, а тоді йдуть за ним. Відчиняють двері до льодової арени і рушають коридором, коли з темряви з’являються двоє чоловіків. На вигляд їм двадцять п’ять-тридцять років, чорні куртки, руки в кишенях.

— Ця зустріч лише для членів клубу, — каже один.

— Ми журналісти… — робить спробу журналістка.

Чоловіки перегороджують їм дорогу. Вони на голову вищі за фотографа і на дві — за журналістку. Більше нічого не кажуть, один просто ступає пів кроку вперед і зупиняється — натякнувши на свої сили. Льодова арена погано освітлена — у тій частині, де вони зараз стоять, тихо і порожньо.

Фотограф бере журналістку за рукав. Вона бачить, як він зблід. Журналістка не місцева, вона тимчасово працює в газеті, але фотограф мешкає в Бйорнстаді. У нього тут сім’я. Він тягне її до автомобіля, і вони їдуть геть.

Фатіма сидить на кухні. Чує, як дзвонять у вхідні двері, але Амат наполягає, що сам відчинить. Наче вже знає, хто це прийшов. За дверима стоять два величезні хлопці. Фатіма не чує, про що вони говорять; але бачить, як один тицяє вказівним пальцем Аматові в груди. Коли її син зачиняє двері, він не бажає розповідати, що то були за гості. Каже тільки, що це стосується команди, і йде до себе в кімнату.

Бубу стоїть трохи позаду Вільяма Люта, йому не по собі від такої агресивності, він не розуміє, що в цьому доброго, але не знає, як може втрутитись.

— Але ж Амат один із нас, чому ти так злишся? — питає він іще дорогою.

— Нехай тепер доведе, — гарчить Лют.

Коли Амат відчиняє двері, Лют тицяє йому пальцем у груди і віддає наказ:

— У клубі проводять зустріч. Ми всією командою ідемо туди і станемо перед ареною, щоб показати нашу підтримку Кевіну. Ти теж ідеш.

— Постараюся, — бурмоче Амат.

— Ти не постараєшся. Ти прийдеш! Ми тримаємося разом! — наказує Лют.

Ідучи геть, Бубу намагається зустрітися поглядом з Аматом. Але той не піднімає очей.

Зустріч минає так, як зазвичай. На початку всі ще скуті, але швидко все котиться під три чорти. Директор клубу прокашлюється і просить хвилину уваги, така собі слабка спроба вгамувати неспокій.

— По-перше, хочу пояснити, що спортивного директора може звільнити тільки правління. Члени клубу не можуть за власним бажанням обирати працівників клубу, це не за статутом.

Один чоловік підхоплюється і тицяє вказівним пальцем угору:

— Але члени клубу можуть змістити правління, і не сумнівайтесь, ми це зробимо, якщо ви підете проти рішення міста!

— Це демократична організація, тут не місце для погроз, — відповідає директор, зціпивши зуби.

— Погроз? Хто тут кому погрожує? Чиїх тут дітей висадили з автобуса поліцейські? — шипить чоловік.

Одна жінка встає і, склавши руки перед собою, співчутливо дивиться на членів правління.

— Ми тут не влаштовуємо полювання на відьом, просто хочемо захистити наших дітей. Моя донька була на вечірці у Кевіна, тепер їй дзвонять з поліції, щоб вона дала «свідчення». Люди добрі, та ці діти дружать з дитинства і раптом повинні «свідчити» одне проти одного. Що ж це таке відбувається?

За нею встає ще один чоловік.

— Ми не хочемо когось звинувачувати. Але ж усім відомо… як може статися… молода дівчина хоче бути в компанії. Може, їй хотілося уваги. Я лишень хочу сказати: нащо Кевіну таке робити? Ми його знаємо. Він не з тих хлопців. Аж ніяк.

Ще один чоловік, не встаючи з місця, голосно заявляє:

— Та ж усім зрозуміло, що вона просто скористалася нагодою. А в цих хлопців такі вже звички, це й не дивно. Я не кажу, що вона навмисне, — може, щось із психікою, вона ж у такому віці… Та Господи, так буває, коли гормони і все таке. Але якщо вже випила і йдеш до хлопця в кімнату — сама створюєш для нього паскудну ситуацію, хіба ні? Просто паскудну. Хлопцеві не так просто зрозуміти ті всі сигнали!

Після цього встає Маґґан Лют і співчутливо кидає поглядом на всіх присутніх.

— Я теж жінка. І дуже серйозно ставлюся до слова «зґвалтування». Дуже, дуже серйозно! Тому я вважаю, що треба так виховувати наших дітей, щоб вони розуміли: про таке не можна брехати. А ми всі знаємо, вона бреше, ця молода дівчина.

Докази на користь хлопця, у нього не було навіть натяку на причину, щоб робити те, в чому його звинувачують. Ми не хочемо скривдити цю молоду дівчину, не хочемо нашкодити її сім’ї, але якщо не попередимо такі ситуації, то що буде далі? Тоді всі дівчата можуть кричати, що їх зґвалтували, якщо виявиться, що їхню любов відштовхнули? Я теж жінка, і саме тому так серйозно ставлюся до цього. Усім відомо, що батько цієї молодої дівчини намагається використати ситуацію. Звісно, він не може змиритися з тим, що в цьому клубі є більші зірки за ньо…

Петер стоїть у дверях. Довго слухає, поки його помічають, а тоді всі присутні переводять на нього погляди. Море очей — цих людей він знав усе своє життя. Друзі дитинства, товариші зі школи, дівчата, в яких він був закоханий, колеги, сусіди, батьки дітей, з якими бавилися його діти. Далі під стіною стоять з німою погрозою два десятки молодих чоловіків у чорних куртках. Ніхто не каже ні слова, але від Петера не відводять очей. Він відчуває їхню ненависть, але все одно вперто стоїть з прямою спиною, коли дивиться на Маґґан Лют.

— Будь ласка, продовжуйте. Не буду заважати, — каже Петер. Панує така тиша, що всім присутнім чути, як розривається його серце.

Журналістка і фотограф поговорять із головним редактором, коли повернуться в офіс, вона сподівається, що той одразу ж відправить їх назад на зустріч. Але він натомість лише пробурмоче: «Ну, не знаю, чи можна назвати це „погрозою“… люди просто знервовані… це можна зрозуміти… напевно, не треба нам… ну; знаєте…» Фотограф кашляне і продовжить: «Не шукати проблем там, де їх нема?». Головний редактор кивне і скаже: «Так… саме так!».

Журналістка нічого не скаже, вона ще молода і боїться втратити роботу, але запам’ятає переляк