Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

Змова й народилася з Людчиної пропозиції: хоч поїхати в село на пару днів, а хоч і на цілий місяць?

Поїхати в село? Їздили з мамою до моря, в Карпати, вона сама їздила в табір. А в село? І раптом Вітина душа спочатку занила, а потім заспівала. Хтось наче звелів — аякже, поїхати! Треба і… Бо треба, бо вона…

— Звичайно, хочу, — сказала Віта.

— Ну й чудненько, — мало не підстрибнула Людка (чого б то?). Нахилилася до Вітиного вуха:

— Там є класні хлопці. Грубі селюки, але класні. Мама й папка побудуть тиждень, а тоді — свобода. Бабця глуха, як сухе столітнє дерево. До того ж я для неї особенна, городська.

Тієї миті Віта почала приручати птаха чорної підступності. Він з’явився звідкись, вилетів, може, з її чорного піднебіння. Ні, піднебіння у неї не чорне, вона не каже поганих слів, а в її голові живуть чорні, присипані сажею думки. Утім, думки теж не чорні, просто… Просто вони приховані, недобрі, ні, добрі, але начеб забруднені.

Віта обдурювала маму.

Уперше обдурювала.

Ні, не вперше.

Довго, вже три роки буде. У ній живе таємниця. Таємниця, до якої вона перекрила доступ мамі, її найріднішій людині, найріднішій мамі. Але хіба мама могла бути не рідною? Чи такою її робила Віта? Сама Віта! Та Віта, котрій мама вірила, яка була частиною мами.

Іноді виникали думки розповісти геть про все мамі. Побачити, як вона на це зреагує, її правильна мама. Накричить, засудить, заборонить? І раптом під час чергового бажання розповісти, відкритися Віта зрозуміла, що вона цього не зробить. Бо…

— Мамо, я тобі хочу щось сказати…

— Що, доню? Щось трапилося у школі? Ви йдете на екскурсію? Ні? У тебе якийсь дивний вигляд. Щось трапилося?

Пауза. Довга затяжна пауза.

Віта зважувала слова, які вона скаже. З чого почне. Головне почати. Терези хиталися, не могли врівноважитись. Так бувало на базарі, в крамниці. Вона бачила.

— Ти не хвора? Може, в тебе температура?

Мама поклала руку на доньчин лоб. Ще недавно вона казала ніжно — лобик. Лобик, ротик, носик. Вушко.

Мамина рука холодна і волога. Щойно вона прала. Її, Вітине, плаття. Мама каже правильно, по-українськи, — сукенка. Сукеночка. Мама не любить барвистих сукенок. Чому? Бо барвисті неправильні? Усе має бути в цьому світі гармонійним.

Віта стала негармонійною.

«Я не хочу, щоб померла таємниця», — подумала Віта.

— У мене виникла одна думка, — сказала вона й стала шукати слова. Були потрібні підходящі слова. Ось вони, нарешті знайдені:

— Мене збентежило… Збентежило… Я… Я посварилася з подружкою.

— З Ніною? Катрусею? Тетянкою?

Мама знає імена всіх її подружок. Так і має бути. У них.

— Ні, з Ліною, — безсовісно збрехала Віта.

— З Ліною? Вакольчук? Ти з нею подружилася? Ти мені не розповідала.

Який здивований голос у мами…

— Не те щоб подружилася, але вона…

— Заспокойся, все буде добре. Ми обоє обговоримо цю ситуацію.

Щось вона тоді налепетала, про якусь пропозицію, її пропозицію на класних зборах, яку не підтримала Ліна.

Бре, бре, бре…

Зате жила таємниця.

Її таємниця.

Вітиною таємницею був Едик. Едик-Емір. Едик-Емір, великий звір.

Три роки Віта листувалася з ним. Листувалася (який жах!) із грабіжником, злочинцем. Засудженим найсправедливішим у світі радянським судом. За пограбування квартири професора. Професора Китаєва, вона вже знає це прізвище.

Коли Віта зрозуміла, що таки напише йому, Едику-Еміру, зі страху, що скував її тіло, з дивного заціпеніння, з польоту в ніч, безодню, що раптом розверзлася перед нею, і ще з… чогось незрозумілого, непояснимого, тихого, як бренькіт чиєїсь гітари, який вона чує, коли виходить вечорами на балкон… Невідомо, звідки доноситься цей звук, це тихе бренькання. Воно спочатку зацікавило, потім стало частиною вечорів — тихих і задумливих, іноді сповнених шуму вітру, крізь який усе одно проривається цей бренькіт, звуки, що тривожать душу. Зрештою, Віта не витримала і крадькома вийшла з квартири. Крадькома, бо інакше мама б запропонувала прогулятися вдвох. Вона йшла на той звук, туди, звідки його було чути, але звук зник. Так, наче міг звучати тільки тоді, коли вона стоїть на балконі. Віта пройшла мимо одного будинку, другого. Вулицею прогулювалися лише одинокі перехожі. Звідкись долинав дівчачий сміх. Хтось кликав якогось Митю вечеряти. Але гітара мовчала.

«Може, вона звучить у моїй душі?» — подумала Віта й посміхнулася.

Але наступного вечора почула тиху, нехитру, але бентежну музику знову.

З чогось такого, як звук тієї гітари, а не тільки зі страху перед жахливим беззаконним Едиком, народилося й бажання написати листа.

Віта мовби вирушила у таємничий нерозгаданий вечір.

Десь було чути отой звук.

Писала про школу, клас, навмисне детально про навчання, уроки, оцінки, класну керівничку Емілію Миронівну, сувору і разом із тим трохи безалаберну даму, збори, збір макулатури і металолому, шефство над самотніми бабусями. Писала в потаємній надії, що це йому буде нецікавим, нудним, далеким, що перестане їй відповідати — чужому, зразковому, зовсім іншому, ніж він, дорослий дядько-злочинець, дівчиськові.

Він відповідав. Його листи передавала та ж сестра, яку звали Зіна, — мовчки перестрівала й тицяла аркуш паперу. Листи були короткими, у них жодного слова про його теперішнє життя в колонії, мовби його не існувало, зате які то були листи! Листи-новели. Віта не могла їх ніде зберігати, вдома — ні, боялася, що знайде мама, як знайшла ненароком першу любовну записку однокласника Генки Торочка. Спробувала покласти в банку й закопати в ямку під каменем неподалік їхнього будинку, на краю того самого пустища, де її вперше перестрів Едик. Та камінь могли забрати — і тоді чи знайде вона те місце? Або ямку розгребуть бродячі собаки.

Віта вирішила спалювати листи, а перед тим їх завчати напам’ять. Листів більшало, могла переплутати, коли повторювала, і вона склала потаємний список, де записувала кілька початкових фраз, фразу-другу в середині і в кінці. Діставала список і повторювала листа. За цей аркуш паперу (а потім два і три) можна було не боятися — скидалося на цитати, заготовки до шкільного твору, в усякому разі, так вона себе заспокоювала.

Деякі листи пам’ятала й досі.

Лізли до пам’яті — недоладно, раптово, приходили нізвідки непроханими гостями, розбійниками татарської орди, що ось-ось