Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
«Як усе просто, — думає Олеся. — Нарешті просто…»
Вона йде посеред двох найрідніших їй людей. Вона щось каже до них і вони до неї. Чи одна до одної. Та Олеся відчуває: тепер, коли багато що прояснилося після бабусиного приїзду, насправді мало що змінилося, двоє найрідніших їй людей не стали ближчими одна одній. Вони йдуть насторожені й намагаються загасити цю настороженість розмовою.
А ця вулиця… А цей будинок… А ця кав’ярня… А тут, де тепер ювелірна крамниця, колись була ще одна кав’ярня, в якій збиралася луцька богема… А там далі будинок у псевдовізантійському стилі…
У них є ще таємниця, якої не знає Олеся… Чому мама, по яку приїхала бабуся, щоб забрати до Києва, знову сюди вернулася? І ще не одне «чому».
Олеся раптом відступила трохи назад, взяла маму й бабусю за руки — маму правою рукою, а бабусю лівою — й з’єднала їхні руки. Вона щасливо й трохи пустотливо всміхнулась до обох. І вони обоє, але наче по команді, посміхнулися. Тільки усмішки вийшли вимученими, а коли Олеся опустила очі, то побачила, як дрижить мамина рука. У бабусиній. Як та рука вислизає. Прагне кудись утекти, а мама… Олеся підвела голову й побачила, що мама ледь-ледь стримує сльози. Саме так, бо намистинки сліз вже проступають назовні. Котяться, схожі на перлинки, по маминій щоці.
«Вони ось-ось перетворяться на скалочки скла», — недоречно подумала Олеся.
Хтось мовби підказав ці слова.
Гострий біль пронизав її тіло. Невже так болить серце? Неприязнь до цієї чужої жінки, що вторглася у їхнє життя, пронизала слідом за болем. Сказати — хай їде собі у свій Київ, вертається, вона побуде вдома сама, доки мама перебуватиме в лікарні?
«Я знаю страшну таємницю», — раптом подумала Олеся.
Вона прогнала цю думку.
— Мамо, — сказала мама Віта. — Я не раз йшла отам з тобою цією вулицею.
Олеся зрозуміла — йшла подумки. Їй раптом стало душно.
— Не треба, Вітусю… Ми йдемо зараз…
— Вітусю… Господи… Як давно…
Біля них спинилася якась молода жінка. Збентежена, більше того, злякана.
— Доброго дня, Віталіє Миколаївно… Вам погано?
— Ні-ні, то я так… Голова щось закрутилася… На мить… Уже пройшло.
Мама збентежена. І до Олесі й бабусі:
— Це Рита, моя колега по роботі. А це — моя мама і Олеся.
— Мама? Дуже приємно.
Олеся поглянула на вродливу, хоч трохи й загостроносу дівчину. Цікаво, чи мама їй теж казала, як і доньці, що вона сирота…
Ще кілька необов’язкових фраз — і вирушили далі. Вони втрьох ітимуть до Старого міста, роздивлятимуться церкви, кірху, костел Петра і Павла, доберуться до гордості їхнього міста — Луцького замку. Дивна річ — Олеся хотітиме, аби зустрівся хтось зі знайомих, саме її знайомих — однокласник чи однокласниця, а ще ліпше — цілий гурт. Хай навіть учителька, класна дама, котру вона не терпіла. Олеся б їх теж познайомила з бабусею, бо маму вони знали. Отак би представила, назвала її чудернацьке, вичурненьке, ніби висока недоладна зачіска, ім’я. Насмішила б і здивувала. Ім’ям бабусі й наявністю у неї бабусі. Щось би знайшла сказати, особливе.
Але нікого не зустріли й внутрішня Олесина істерика поступово згасла. Вона слухала маму, котра, виявляється, знала так багато про Старе місто. Того, що не знала вона, хіба те, що лишилося з давньої шкільної екскурсії. А з мамою все збиралися сюди навідатися.
Щедре сонце весняного дня золотило бані церков і шпиль кірхи, найвищий у Старому місті, увінчаний хрестом, що мовби тулив промені до себе.
Химерна думка прийшла до Олесі: вони з мамою чекали приїзду бабусі, аби провести цю екскурсію. Але екскурсія — то і втеча, розуміє Олеся. Від того, що насправді з мамою, від її запитань до цих двох найрідніших їй людей, до яких вона відчуває щось таке, непоясниме, наче любов перемішалася з ворожістю, образою за те, чого не знала досі, те, що в неї на душі, не можна загасити, прикрити жодними словами. Далекі століття танцюють довкола її біди, її болю. Так, його не загасити ніякими словами.
Вона подумки впала на коліна на бруківку, що веде до замку. Благання розповісти правду — про маму, її хворобу, про страшне, таке довге відчуження Віталії Косик і Даз… Даздраперми Снігурець. Мама теж, певно, носила колись це прізвище. Ага, носила, бачила у маминім свідоцтві про народження. Воно не пасує до кострубатого, огидного імені бабусі. І чому вона не фарбується, геть сива, а ще ж не така й стара. Може, запропонувати піти на Старий ринок, який галасливо тулиться до замку, й купити їй нове пальто взамін старого, потертого? Бабуся привезла їй старезне намисто з великими дерев’яними намистинами, нанизаними на товсту нитку. Навіщо?
Так думала Олеся, а над замком злітали птахи, соколи-боривітри, пригадала Олеся почуте на давній екскурсії.
— То соколи-боривітри, — випередила її мама.
— Красиво, — промовила бабуся. — І називаються гарно, і летять красиво.
Вони дивилися, як птахи кружляли над вежею. Потім там побували, у В’їзній вежі.
Олеся вдивлялася крізь бійниці у місто.
— Що, побачила татарів?
Голос у мами сумовито-веселий. З ноткою суму чи ноткою чогось такого, що звернуте не до Олесі, а до самої себе.
Місто ще несміливо вдягалося у зелені шати. І наче відбігало од замку.
— Авжеж, побачила, — сказала Олеся. — Зараз вони захоплять нас у полон.
— Вони не подужають замок, — мама. — Он які товсті стіни.
Бабуся мовчала. Мовчала й на стіні замку. Тільки, коли спустилися донизу, тихо:
— Добре тут у вас. Ніби час зупинився.
Унизу Олеся знову, задерши голову, побачила птахів, котрі підлітали до замку.
— Я б хотіла стати боривітром, — сказала Олеся.
— Станеш, — мама слабко посміхнулася. — У тебе летюча натура.
— Яка? — Олеся змахнула рукою, наче крилом, й раптом із замку, не там на горі, а тут, внизу, їй відкривається місто, над яким злітає.
І щось занило, затремтіло, стало розпилювати її всередині.
— Летюча, — повторила мама.
«Летюча-котюча», — подумала Олеся.
Мала б усміхнутися, та її усмішка вже продана — може, покупці давні в’язні, що сиділи он там у підземеллі, де була середньовічна в’язниця. А може, там сидить і вона сама? Прикута
