Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Дівчата забули про яблуко. Ірина наче довго стримувала себе і от нарешті дала волю язику, її голос задзвенів чужими напруженими нотами.

– Чого ти? – не зрозуміла Магда.

– Якщо я вас… усіх разом… чи кожну окремо… прошу… – Ірина чітко вимовляла слова, роблячи між ними помітні паузи, – прошу про щось не розповідати… то я сподіваюся на ваше мовчання. На те, що так воно і буде.

Подруги спробували всміхнутися.

– Ой-ой, скільки пафосу навколо чергової таємниці, звісно, мовчатимемо як рибки. Кажи.

Галя підняла долоню:

– Обіцяю!

Луїза кивнула головою. Магда чи то вдавано, чи то здивовано розвела руками:

– Та не тягни вже, кажи. Звісно, нікому нічого не розповімо.

Але Ірина не мала наміру підтримувати жартівливий тон. Настрій, що його вона так старанно тамувала, вмить вирвався на волю. Тепер його вже було важко приховати. Вираз її обличчя був такий, що стало зрозуміло: їй не до жартів.

Подруги припинили дзеленчати ложками в горнятках із кавою та шарудіти серветками.

– Що сталося? Нікому ми про ті принти не розкажемо, чого так хвилюватися?

– Які, до дідька, принти? – Ірина стягла з колін яскраву серветку і ляснула нею по столу. – Через ваші довгі язики до мене тепер не приїде… – Вона зупинилася на мить і закінчила: – Вів’єн Вествуд. Доведеться обходитися на показі без неї. Зрозуміло?

Ніхто нічого не зрозумів.

– Як не приїде?

– А ми тут до чого?

– Наші довгі язики???

На них почали озиратися ті, хто сидів за сусідніми столиками. Подруги стишилися, зсунули голови до центру стола і зажадали від Ірини, чиє обличчя пішло червоними плямами, пояснень.

З’ясувалося, що сталася катастрофа: котрась із трьох – Галя, Луїза або Магда – розповіла, бовкнула, розпатякала, одне слово – зрадила. І тепер те, що було під категоричною забороною, – інформація про приїзд Вів’єн Вествуд до Львова – вже не таємниця. А саме на цій жорсткій умові, власне, наполягала британська дизайнерка: ніякої попередньої інформації, аж поки з’явиться остаточне підтвердження. Ірина, цілком зрозуміло, не стрималася, розповіла. Але ж своїм найближчим подругам! І просила тиждень тому на кухні: «Дівчата, благаю, нікому».

І що вийшло?

Дівчата не зводили з неї очей: що вийшло?

Приходить вона на прямий ефір, а дівчина-телевізійниця, яка їй надзвонювала, випалює перед камерою: «З абсолютно достовірних джерел нам стало відомо, що до Львова приїздить зірка світового дизайнерського мистецтва Вів’єн Вествуд! Вона вийде на подіум як звичайна модель, щоб підтримати свою українську подругу! Вітаємо!»

Ірині мало не відібрало мову ледве виплуталася, сказала: мовляв, про це ще зарано говорити, і яка там подруга, щось намолола, виправдовуючись із дурнуватим виглядом.

А далі – який жах! – новина розлетілася Інтернетом: до нас їде незрівнянна Вествуд!

– Скажіть ще, що ви вчора Інтернету не бачили, не читали нічого. В Україну, до своєї подруги, їде сама Вествуд! Кожен прибрехав, що зміг. Один сайт навіть написав, що це буде спільна колекція, яку незабаром покажуть у Європі. Ви що, не чули, не бачили?

– А ти думаєш, світ лише навколо тебе крутиться? Уяви, не бачили! Яке це має значення?

– Тепер уже ніякого! – махнула Ірина рукою.

Збіг чи не збіг, але з офісу Вествуд надійшло вибачення: доведеться відкласти візит до іншого разу, Вів’єн не зможе приїхати з поважних причин. З яких саме, не уточнено, лише натякнули на стан здоров’я. Хіба можуть такі збіги бути випадковими?

– Що ж ти одразу нам не подзвонила? – Галя отямилася першою.

Її найбільше здивувало не саме розголошення таємниці, а те, що Ірина витримала кількаденну паузу, знаючи про витік інформації, запідозрила їх у надмірній (та що там надмірній – злочинній) балакучості або, кажучи просто, у зраді інтересів товаришки, однак телефоном розмовляла з ними нормальним тоном, готуючи отакий розбір польотів.

– А я хотіла на вас подивитися! – підтвердила підозри Ірина. – В очі ваші хотіла глянути!

– У брехливі очі зрадниць! – ядуче додала Луїза.

– Дівки, – Магда зупинила сварку, підвівши долоні вгору, – що взагалі відбувається?

– Це я вас запитую, що відбувається, – на Ірину як найшло.

Вона не дала себе збити на манівці, ставила одне запитання за одним, із притиском, наче слідчий. Подруги слухняно відповідали, піддавшись її енергії, дозволивши втягти себе в небезпечні і принизливі розбірки; вони плуталися у відповідях, червоніли й затиналися. «А може, ти Соньці своїй сказала?» – «Сонька нікому не розповіла б!» – «А може, комусь на роботі?» – «Та яке на роботі?… Я лише вам сказала».

– А я навіть Куричеві нічого не сказала, – виправдовувалася Магда. – Запитай у нього. Ти ж знаєш: він ніколи не бреше, навіть коли варто збрехати.

Двічі дзвонила Сонька, і двічі схвильована Ірина збивала доньчині виклики, випадково торкаючись не там де треба на своєму новому сенсорному телефоні, до якого вона ніяк не могла звикнути. Він її дратував, вона вже поклала собі поміняти його на звичний.

Розходилися з неприємним осадом на душі. Навіть груші в карамелі не поліпшили настрою. Жодна їхня зустріч не мала такого сумного фіналу. Траплялися, звичайно, якісь непорозуміння, але щоб прощатися, ховаючи очі, – такого ще не було. І кожна подумала, що всяке може бути. Може, і справді хтось проговорився… Ненавмисно, певна річ, а просто не подумавши про можливі наслідки. З певністю можна сказати хіба що про себе: я й словом ніде не прохопилася, не видала таємниці. А інші – хтозна. Може, десь і обмовилися…

Хробак сумніву ворухнувся в душі кожної і спричинив те, чого між ними теж ніколи не було, – плітки позаочі. Луїза, ледве переступила поріг свого помешкання, зателефонувала до Галі:

– Я розгубилася, чогось бекала, як та вівця. А слід було сказати Ірині, що вона з глузду з’їхала. Що виробляє! Ви як собі хочете, а я зараз їй подзвоню і дещо скажу. Зовсім зазіркувалася. Як не скажу – не засну.

І вони несподівано зійшлися на тому, що популярність відомої дизайнерки, їхньої близької подруги, відчутно зіпсувала її вдачу. Ірина тепер не знаходила й годинки на товаришок, натомість марнувала вечори у «Фейсбуці», відписуючи незнайомим людям. А ще вона ґуґлила інформацію про себе і болісно реагувала на гризню колег, про яку навряд чи здогадувався хтось не з дизайнерського кола. Але їй здавалося, що це і є одна з найважливіших проблем світу.

– А ми що, кращі? – розвинула тему Галя. – Теж одна на одну часу шкодуємо. З кимось другорядним іноді більше буваємо, ніж із близькими людьми. Щось важливе минає повз нас, і от ми вже дожили до того, що