Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Вони вийшли з музею майже одночасно. Ірина стишила ходу, почекала, поки незнайомець порівняється з нею, а тоді без зайвих слів та обхідних маневрів, коротко пояснивши, хто вона така, запропонувала йому взяти участь у показі мод за мотивами творчості Іоана-Георга Пінзеля. Чоловік не здивувався, тільки лінія зморшок ворухнулася.
– Моделлю, – усміхнувся, – бути ще не доводилося.
Ірина залишила йому свою візитку. Він відповів, що забув свої вдома, вона записала його телефонний номер та ім’я в мобілку – Ян Кумпа.
Дивний видався вечір. Мабуть, вона загралася в ті подібності, бо дорогою до ресторанчика зустрівся їй ще й батяр,[7] схожий на Андрія, її чоловіка, вже знову колишнього. Вона миттю зреагувала на цю випадковість: відсахнувшись від зустрічного, затримала на ньому погляд – він це помітив, була впевнена, навіть озирнувся їй услід. Вона теж за деякий час не стрималася й зирнула через плече: чоловік і на відстані статурою та ходою скидався на Андрія.
Той шлюб був приречений на фіаско. Після того як вони так несподівано й блискавично зійшлися вдруге – на щиру втіху доньці і друзям, – Ірина недовго відчувала себе двадцятирічною. Відновлений зв’язок протримався недовго. Чого так сталося? Їхнє повторне об’єднання було наче той сяк-так загоєний перелом кісток. Якось воно стулилося і якось трималося купи, але нило й сіпало раз у раз, віщуючи новий напад болю. Невдало зрослося. Довелося вдруге зламати, ризикуючи залишитися на все життя калікою. Андрій на це зважився перший: утнув у своєму дусі – знайшов собі роботу в Лівії (сказав, що запропонували), там, мовляв, сухий закон, от я й житиму за законом. Наче річ була тільки в тому, що він почав випивати. «Кругом сама брехня, – сказав якось він їй. – І ми всі ділимо між собою відповідальність за цю брехню». «Живи своїм приватним життям, – сказала вона тоді, – іншого в нас не буде». Він тільки глянув на неї й нічого не відповів.
Тепер Андрій пильнував здоров’я жінок десь у Лівії. Шоколадні немовлята приходили в білий світ через білі руки львівського лікаря, який начебто без ніяких емоцій покинув своє відділення в пологовому будинку хоч здавалося: ніколи звідти не піде. Роками вкладав у цей заклад усю свою енергію, весь свій час, а тут зняв з полиці щербате керамічне горня, зібрав валізу – тільки його й бачили. Ніби на іншу планету перебрався. Говорить тепер арабською мовою, повертатися не збирається і справді, як каже Сонька, не п’є. Вона з батьком скайпом спілкується.
Вечір не приніс полегшення: серпнева спека лише відступила, але розпечений асфальт і далі випромінював тепло. Ірина відповіла на привітання двох незнайомих жінок, таке траплялося не раз: вони її знали, вона їх – ні. З кожною публікацією в журналах мод, із кожним її новим інтерв’ю такі випадки частішали. Усміхнулася їм, ніби знайомим. Глянула на годинник: до зустрічі було ще кілька хвилин. Переступила поріг кав’ярні – і наче у прохолодну воду зайшла. Кондиціонер, зручні крісла, приємний запах. Коли б не розмова, заради якої вона подруг покликала, все було б чудово.
Про Андрія вона з дівчатами не говорила. Вони не надто й розпитували, а вона не давала приводу цікавитися. Коли він від’їхав, вона з гарячковим піднесенням узялася вдосконалювати свою майстерню-ательє і, зробивши кілька випадкових кроків, раптом заспокоїлася й зосередилася на основних напрямках. Люди потребували капелюшків, шапок, кепі та інших жіночих і чоловічих головних уборів. Безліч потенційних клієнтів у холодні місяці ходили вулицями простоволосі, бо вважали, що їм шапки не пасують. Ірина поставила собі за мету переконати скептиків у протилежному. Вона вигадувала фасони, трансформуючи основу давнього народного строю в сучасні варіанти, черпала натхнення в минувшині, зміцнювала свої ідеї можливостями новітніх технологій. Дівчата-майстрині втілювали її задуми, а покупці не обминали маленької крамнички «Крапка над і», яка містилася в бічному крилі Ірининої майстерні й мала окремий вхід і вигадливо оформлену вітрину. Не тільки головні убори продавали там, а й авторські торби – «шалено привабливі», як висловилась одна захоплена клієнтка. Ті полотняні торби на двох ручках прикрашали аплікаціями, вишивками, принтами, використовували різноманітну техніку. І ціни на них були цілком прийнятні. Часто траплялося й таке: хтось приходив по недорогу торбу, а йшов додому ще й із шапкою, яку давно шукав; вона наче навмисно саме для нього була зшита, і її ціна вже нічого не важила.
Так чи так, але Ірина і далі влаштовувала покази своїх нових авторських колекцій – з подиву гідною затятістю, двічі на рік. Задля цього доводилося додержувати суворої дисципліни, дивуючи оточення своєю організованістю. Вона жила за своїм власним календарем: нова колекція на осінь-зиму, нова – на весну-літо. Рік у рік. Якоїсь бізнесової користі й фінансового зиску з тих показів майстерня не мала. Надто останніми роками, коли малий бізнес потерпав від загальної скрути. Але Ірина повторювала улюблену фразу тітки Уляни: «Все так не буде», – і разом зі своїми закрійницями та майстринями знов і знов бралася до чергової колекції, а заробляли вони на торбах, шапках і капелюшках.
Вона й сама носила те, що виготовляли в її майстерні, була мов наочна реклама своєї фірми. На неї скрізь усі роздивлялися, вивертаючи голови. Останньою її фішкою – вона запевняла, що це потреба часу, – стали дві сумки. Водночас. Носила їх парами, їй було так зручно. Одна на плечі, на широкому довгому ремінці, друга – на короткій ручці завширшки з долоню. Або одна – на папери й документи, друга – на косметику та всякий дріб’язок, на мелену каву в паперовій торбинці і на сушену м’яту в бавовняному мішечку стягнутому тасьмою. Був іще такий варіант: обидві сумки – майже однакові, одна менша, друга більша, пласкі і зручні саме в парі, та ще й в одній руці. Одна – з айпадом, друга – з тим, що жінки зазвичай носять із собою.
У тому, щоб розкласти свої речі в дві сумки, був певний сенс, не кожному зрозумілий. Ірина цю потребу в своєрідному комфорті обертала
