Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько

Пред’явлення такого «домашнього відео» — хвилини на дві-три — входило в умови, які керівництво висувало всім кандидатам.

Ми, курсантки — від малих до дорослих — страшенно любили ці перегляди, готувалися до них, мов до свята. Такі відеосюжети, відзняті аматорською кінокамерою, надихали нас і робили наші очікування прекрасними.

Якраз за два місяці до Літнього балу, про який ми тепер намагалися анічичирк (чесно кажучи, я не була впевнена, що дівчатка цього разу захочуть полізти на дах), у холі ЛСД вивісили оголошення про черговий кінопоказ із відеозвітами, які надіслали наші колишні колежанки.

Я зловила себе на думці, що готуюсь до нього з деяким неприємним відчуттям. Справа полягала в тому, що на цьому перегляді нам мають показати сюжет із Тур!

Але, якщо чутка про її смерть правдива, то про який відеозвіт може йтися?

Як він виглядатиме?

Після підслуханої Ліл розмови в кабінеті пані Директорки минуло кілька тижнів.

Звісно, балачки про смерть Тур вщухли.

Ми робили вигляд, що забули про наші розмови.

Наближався час перегляду.

Рівно сімнадцять дисків — за кількістю вже одружених після попередніх балів випускниць — було надіслано поштою звідусюди.

Сімнадцять! Тобто в це число входила і Тур! Але…

Я не витримала. Увечері перед обожнюваною нами процедурою перегляду я все ж таки завела розмову в дортуарі.

— Ти точно знаєш, що дисків — сімнадцять? — спроквола, ніби «між іншим», запитала я Озу, яку призначили реєструвати і сортувати надіслані диски. І одразу шкірою відчула напруження: всі присутні в дортуарі чудово розуміють, що я мала на увазі.

Ми сиділи на своїх ліжках, стираючи з обличчя обліпихові та вівсяні маски власного виробництва (готувати живильні природні косметичні засоби і користуватися ними — це теж входило до наших обов’язкових знань).

У всіх мимоволі уповільнились рухи — так хотілося почути відповідь Озу.

— Так, звісно, сімнадцять, — відповіла та.

— А… — почала було Мія.

Але Іта випередила її:

— А скільки ж їх має бути? — і, приклавши палець до вуст, кивнула на двері.

Був вечір — десять хвилин до відбою. Якраз той час, коли пані Чергова Вихователька робить три останні проходи коридором і може — на вибір — припасти вухом до будьяких дверей.

Зависла неприємна, тривожна пауза. Неприємна не тому, що нас можуть підслухати — ні, до цього ми звикли! — а тому, що ми знову відчули присутність у нашому безтурботному існуванні тієї тріщини, котру дала звістка про смерть Тур.

Звістка, яку ми не могли ані спростувати, ані підтвердити.

Про яку намагалися забути і… не могли.

— Дійсно! — голосно сказала Ліл. — Скільки ж їх має бути?! За зиму і весну з ліцею роз’їхалось сімнадцять дівчат!

То й дисків надіслано сімнадцять!

Ми замовкли. Старанно запрацювали спонжами, витираючи маски.

О дев’ятій світло автоматично вимкнулось.

Ми більше не зронили ані пари з вуст.

…Відеосюжетів дійсно було сімнадцять!

Вранці, після сніданку, нас вишикували і повели до відеосалону.

Я страшенно люблю бувати тут! У ньому затишна атмосфера, високі шкіряні крісла з м’якою рожевою оббивкою.

Кіно нам показують два рази на місяць. І це не абиякі американські «стрілялки»! Пані Директорка особисто обирає для нас найкращі раритетні фільми.

Деякі з них ще чорно-білі, вишукані, надзвичайні, фільми минулого сторіччя, зроблені на віки. У них, за словами пані Директорки, все те, що нам потрібне для життя.

«Дівчата», «Волга-Волга», «Велике життя», «Цирк», «Свинарка і пастух»…

Які обличчя! Які натхненні очі! Які пісні! Яка любов!

У всіх часом очі на мокрому місці, адже тепер всі ці красиві стосунки і пісні — в минулому.

Так от.

Дисків було рівно сімнадцять!

Перед переглядом пані Директорка урочисто побажала нам гарного перегляду, з приємною і загадковою посмішкою натякнула, що ми — всі чотири секстети одинадцятикласниць — скоро і самі будемо фігурувати в подібних стрічках. А всі інші так само заздритимуть нам.

Від цих слів всі весело засміялися, поглядаючи на наш ряд.

Ми зашарілися, щоки деяких — маю на увазі Рів і ще пару- трійко дівчат з інших секстетів — так і спалахнули вогнем.

Клацнули вимикачі. Зал потонув у м’якій напівтемряві.

Почалися сюжети «домашнього відео». Ми завжди поглинали їх, мов тістечка!

Перший диск.

Титри, в червоному, старанно вимальованому сердечку:

«Вітання з раю».

Музика — вальс Штрауса.

Перший кадр (ми заплескали в долоні, пізнаючи знайоме обличчя!): Ноа, що виходить з моря! Чоловік огортає її махровим рушником, Ноа сміється, махає в камеру рукою (нам, нам махає!).

Другий кадр: Ноа дістає з духовки решітку з індичкою, довкола її ніг крутиться красень-дог (Ноа завжди мріяла мати собаку!). Потім ми побачили Ноу в новенькому лімузині, що мчить уздовж моря, Ноу, котра приміряє кульчики в ювелірному магазині.

Далі все в такому ж дусі. Не скажу, щоб це було зроблено зі смаком чи фантазією, але все одно мило: Ноа садить квіти, Ноа плаває в басейні, Ноа на ведмежій шкурі перед каміном. Кожен сюжет закінчується цим маханням рукою.

Губи — сердечком, обличчя трохи схудле, але гарне.

Останній титр теж окреслений червоним контуром у формі серця: «Бажаю щастя!».

Ми шалено заплескали в долоні.

Другий диск був від Глю.

Починався він досить оригінально: спочатку камера стежила за летом орла в небі. Музичний супровід — здається, Малер. У нас він не вельми був популярний. За орлом спостерігала, прикривши очі долонею, сама Глю — у високих чоботах, картатій сорочці і ковбойському капелюсі, відкинутому на спину. Гарно виглядала!

Потім знову пішли кадри, подібні до кадрів з Ноа: Глю за кермом «ферарі», Глю у вечірній сукні з келихом шампанського замріяно дивиться на нічне місто, Глю кумедно морщить носика і погрожує пальчиком, мовляв, «не підглядайте!» — і зачиняє двері розкішної білої спальні.

У кінці — ніяких побажань. Три акорди уриваються досить брутально, аж слух ріже. Ну, очевидно, не майстри вони знімати кіно. Але враження — обнадійливе.

Оплески дісталися і Глю.

Я завжди чекаю від цих переглядів не лише звіту про колишніх курсанток, але й якогось підтексту, натяку на справжнє кіно, на художню естетику. Але таке трапляється не часто.

Головним чином, це дійсно було «домашнє відео». Але, в принципі, іншого і не вимагалось. Головне — гарно відзвітувати.

Потім були відеоролики від Елг, Яві, Мун, Пем…

На них наші колишні колежанки випікали торти, махали руками на камеру, надсилали нам повітряні поцілунки, міряли нові сукні, їздили верхи. Були зйомки на яхтах, у холах театрів, у ювелірних магазинах.

Усі дівчата