Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

— І на підтвердження свого миролюбства Червона Армія стала на нових кордонах?

— Це був хитрий фокус.

— Радянський народ ненавидить фашистів!

Генріх зневажливо знизав плечима.

Берта промовила гордо:

— Я радянська громадянка!

— Поздоровляю! — Генріх насмішкувато вклонився.

— Так, — сказала Берта. — Я приймаю твої поздоровлення. Німеччина викликає зараз страх і огиду у чесних людей. А в мене є тепер вітчизна, і вона гордість і надія всіх чесних людей світу. І мені просто шкода тебе, Генріху. Я повинна ще дуже високо піднестися, щоб стати справжньою радянською людиною. А ти повинен дуже низько опуститися, щоб стати справжнім наці, що ти, до речі, й робиш досить успішно.

Вайс змушений був тоді піти разом з Генріхом. Він не міг лишатися, коди його друг демонстративно підвівся й попрямував до дверей, пошкодувавши, що Берта сьогодні занадто нервозно настроєна.

Та коли вони вийшли на вулицю, Генріх вигукнув з відчаєм:

— І навіщо я поводився, як останній негідник?

— Так, ти точно визначив свою поведінку.

— Але ж дівчина мені подобається!

— То чому ж ти так дивно виявляєш свою симпатію?

Генріх нервово пересмикнув плечем.

— Я думаю, що було б нечесно приховувати від неї мої переконання.

— А те, що ти казав, — це твої справжні переконання?

— Ні, зовсім ні, — зітхнув Генріх. — Мене мучать сумніви. Та коли припустити, що я такий, яким був сьогодні, чи зможе Берта змиритися з моїми поглядами заради любові до мене?

— Ні, не зможе, — з таємною радістю сказав Вайс. — На це ти не сподівайся. Ти сьогодні спалив те, що тобі слід було спалити тільки перед від'їздом. Я так думаю.

— Можливо, твоя правда, — покірно згодився Генріх. — Я щось спалюю в собі і втрачаю це безповоротно.

Дорогою вони мовчали. І тільки біля свого будинку Генріх спитав:

— А ти, Йоганне, тобі нічого спалювати?

Вайс помовчав, потім відповів обережно:

— Знаєш, я гадаю, що мені скоріш треба було б наслідувати тебе такого, яким ти став, аніж того Генріха, якого я знав раніше. Але я цього не зроблю.

— Чому?

— Я боюсь, що стану тобі неприємним і втрачу друга.

— Ти хороша людина, Йоганне, — сказав Генріх. — Я дуже радий, що знайшов у тобі такого щирого товариша! — І довго не випускав Вайсову руку.

Дощ переставав, небо яснішало, а музика звучала з більшим гнівом і пристрастю. Йоганн ніколи не чув у виконанні Берти цієї дивно хвилюючої мелодії. Він силкувався згадати, що це, й не міг. Нарешті повільно відійшов од ґрат, кинув недокурок і попрямував до авторемонтної майстерні.

Ранок був сухий, чистий.

Парки, сквери, бульвари, вулиці Риги, здавалось, освітлювалися багряним кольором яскравого листя дерев. Силуети будинків виразно вимальовувалися в синьому просторому небі з пухнастими хмаринами, що пливли в бік затоки.

На пероні вокзалу вишикувалася з речами остання група німців-репатріантів. І в усіх були однаково заклопотані, слухняні обличчя, всі ладні були виконати будь-який наказ, байдуже, хто б не наказував. На губах блукали люб'язні посмішки, невідомо кому призначені. Діти стояли, тримаючись за руки, нетерпляче поглядаючи на батьків. Батьки уже вкотре тривожними поглядами перелічували чемодани, клунки, сумки. Крадькома скоса зиркали навкруги, чекаючи начальства, наказів, перевірки. Жінки не випускали з рук саквояжів, у яких, очевидно, зберігалися документи й особливо цінні речі.

Крейслейтери і нахбарнфюрери, на яких запитливо й несміливо поглядали переселенці і до чийого всевладдя вони вже давно звикли, поводилися тут так само скромно, як і рядові репатріанти, і зовсім од них не відрізнялися. Коли хтось із від'їжджаючих, посмілішавши, щось запитував у когось з керівників Німецько-балтійського народного об'єднання, той ввічливо вислуховував, знімав капелюха, знизував плечима й очевидно уникав відповіді — мовляв, він не начальник і нічого не знає.

І так само, як усі переселенці, крейслейтери і нахбарнфюрери з готовністю улесливо всміхалися, тільки-но з'являвся якийсь латиш у службовій формі.

Проте, окрім двох-трьох службовців залізниці, на пероні не було нікого, кому слід було демонструвати запобігливу готовність підкорятися і бути люб'язним.

Підійшов поїзд. На дверях вагонів з'явилися провідники, розкрили клейончасті портфелики з безліччю відділень для квитків.

Та ніхто з репатріантів не наважувався увійти в жоден із трьох призначених для них вагонів. Усі чекали чиєїсь вказівки, а хто мав дати цю вказівку, ніхто не знав. Стояв поїзд, стояли провідники біля дверей вагонів, стояли пасажири. І тільки довга, як спис, секундна стрілка вокзального годинника, схожого на бочку з-під пального, серед цієї дивної загальної непорушності судорожними кроками обходила циферблат.

Проте досить було залізничнику, що проходив мимо, вражено спитати: «Чого ж ви стоїте, громадяни, через п'ятнадцять хвилин поїзд відходить?» — як усі пасажири, немовби за грізною командою, штовхаючись, рвонули до вагонів.

Почулися роздратовані вигуки, тріск зіткнутих чемоданів.

Начальницькі керівники об'єднання та рядові його члени однаково демократично боролися за право пробитися у вагон першими. І тут торжествував сильніший, спритніший і відчайдушніший.

І коли ще можна було зрозуміти таку поведінку людей, які намагалися першими зайняти місця в безплацкартному вагоні, то запеклу відчайдушність пасажирів першого класу просто важко було збагнути… Адже ніхто не міг зайняти їхні місця. Тим часом пасажири першого класу найзапекліше боролися за право ввійти у вагон раніше за інших. Та досить було репатріантам енергійно і галасливо ввалитися у вагони й захопити в них належний їм, так би мовити, життєвий простір, як майже. вмить по всьому поїзду настала добропристойна тиша. Загальне збудження вляглося, на фізіономіях знову з'явився вираз покірної готовності підкорятися будь-якому розпорядженню. І, придбавши в особі провідників начальство, пасажири всміхалися їм люб'язно, зніяковіло, з напруженням чекаючи якихось вказівок.

Як і раніше, вони — тепер