Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

Уранці до кімнати зайшов Симон, посміхнувся привітливо:

— Еге-гей: ґраст[1], ґраст, ґраст і загнузданий, — промовив напівжартома. — Доведеться женитися.

Данило, що при появі Симона спалахнув від сорому й натягнув ковдру по саму шию, тепер схопився з ліжка, злякано втупився в нього:

— Чому женитися? Я ще не хочу женитися.

Обличчя Симона з привітного зробилося суворим.

— Як це не хочеш? Подивися на постіль! — Згріб рукою ковдру — на білому простирадлі зрадливо «цвіли» червоні плями. — Хлопчику, ти наш зять, і не роби дурниць — ти наші закони знаєш.

Данило знав. І знав, що увечері зійдуться родичі Симона, яким буде об’явлено, що він їхній зять. У цю мить юнак ненавидів Софію і всю її рідню й почувався так, як почувається кожна істота, загнана в пастку.

— Нічого, що молодий, — Симон розумів, що відбувається з хлопцем. — Зате багато встигнеш. Хочеш — будеш у ресторані співати, а ні — влаштую офіціантом. Матимеш такі гроші, які твоєму батькові й не снилися. Молодим матимеш, а не тоді, коли роки ударять по загривку. За домівкою не жалкуй — ти там зайвий.

На ці слова у Даниловій свідомості щось болісно ворухнулося. Покірно сів на ліжко й опустив голову — хіба він не знав, що зайвий, скільки себе й пам’ятає, це відчуття жило у ньому.

А Симон не жалів майбутнього зятя:

— Не малий уже — час знати, що Марта тобі не мати. — Несподівано замовк, побачивши, як Данило змінився на обличчі, і подумки пожалів, що сказав зайве.

Данило підвів очі, глянув на Симона.

— А хто моя мати? — У горлі перехопило, і голос прозвучав хрипло, немов простуджений. — Де вона?

— Циганка, а ти як думав? — відповів Симон і замовк. «І треба ж було ляпнуть, — дорікав собі подумки. — Тепер іще й перед сватом лупати доведеться». Григорія він вважав своїм сватом уже в той день, коли вони порозумілися. Хотів його сина мати собі за зятя, але самого не поважав. Циганські закони не прощали зради, а Григорій зрадив не тільки Ізабеллу, не тільки своїх синів — він зрікся свого роду, коли той, бідуючи, ходив від села до села. І тепер позаздрив на їхнє заможне життя і вже вдруге зрадив сина. Він і сам брав участь у цій зраді, але ж то робив заради своєї дочки, яка безнадійно засиділася у дівках. І ще думав, що робить добро Данилові, приймаючи у сім’ю такого голодранця. Треба лише підрізати крила цьому голубкові, аби не випурхнув із рук. І він почав розповідати…

Данилові здавалося: все, про що розповідав Симон, давно знав, але не словами, а серцем. Після розповіді сидів у кімнаті, голова схилилася на груди. Несподівано відчув у собі дивну любов. Вона зринала з пам’яті, з кожної клітини його єства і наповнювала душу тугою — то була любов до матері.

Коли від серця відкотилася перша хвиля болю, почав думати, що йому робити зараз. Хотів іще поговорити з Симоном, але нікого вдома не було, тільки старший брат Софії — Стефан — весь час мовчки виринав за спиною. Не ховаючись, стояв і дивився на Данила чорним розбишакуватим поглядом. Дань спробував вийти на подвір’я і відразу злякано зачинив перед собою двері — по двору бігала вівчарка, спущена того дня з ланцюга. Спитав у Стефана, де Софія, але той у відповідь лише глянув на нього насмішкувато і замугикав якусь пісеньку.

Увечері будинок зробився гамірним і багатолюдним. У вікно Дань бачив, як Симон замкнув хвіртку, потім покликав пса і взяв на ланцюг. Подумки відзначив, що собача будка стояла трохи вбік від єдиного місця, де можна було перелізти через паркан.

Коли Симонові родичі розсілися за столиками, Данило скривився і неголосно застогнав.

— Що тобі? — стурбовано запитав Симон.

— Живіт заболів, — пошепки відповів юнак і ще більше скривився.

— Може, дати чогось перепаленого? — занепокоївся майбутній тесть.

— Ні, я в туалет схожу, — прошепотів Дань, червоніючи. Симон на те лише мовчки кивнув.

Хлопець швидко підвівся, за ним так само швидко підвівся Стефан.

— Ти чого перевзуваєшся? — запитав підозріло, коли той зняв домашні капці й почав взувати свої туфлі.

— Не втечу, — буркнув Данило і сердито глянув на молодого цигана. — Ніч на дворі, не по килиму ж піду.

Ступив кілька кроків, як перед ним загарчала вівчарка.

— Собачко, цить, — обізвався до неї лагідно. — Я ж не роблю нічого поганого.

Але собака загарчала ще голосніше.

— Ти в туалет пішов чи дратувати Альму? — гукнув нетерпляче Стефан.

Данило не відповів. Через деякий час Стефан знову обізвався:

— Ти там скоро?

— Ще трохи, — і застогнав так, наче й справді щось йому боліло.

Стефан плюнув зневажливо й пішов у будинок. Щойно за ним зачинилися двері, Дань несміливо ступив до паркану. Альма рвонулася навздогін, та все ж ланцюг зупинив її, і через мить юнак був уже по той бік високої загорожі.

До залізниці біг, не спиняючись, — боявся, що можуть перейняти. Побачив на платформі потяг і кинувся до вагонів. Але без квитка його ніхто не пускав.

— Циган? Ану йди звідси! — проганяли провідниці у потертих залізничних формах.

Біля останнього вагона стояв провідник із шапкою рудого волосся і сонним обличчям.

— Дядечку, — кинувся до нього Данило, — пустіть мене — я вам усю дорогу слугуватиму. Що хочете, робитиму, тільки візьміть заради Бога.

— Циган? — і провідник заступив собою вхід до вагона. — Ти ж мені всіх пасажирів обчистиш.

— Я? Ні! — Данило вчепився рукою в поручень, бо в цей час потяг рушив. — Візьміть, бо впаду під колеса!

— Чортів циган, залазь, — ухопив його провідник за руку, — бо ще й справді упадеш. — У вагоні глянув Даню в обличчя: — Наче й циган, а очі… Ти, може, який грузин?

— Я сам не знаю, хто я, — стомлено відповів Данило, — але не злодій — це точно.

Від провідника дізнався, що їдуть до Львова, потім — до Києва, і зрадів. Розносив пасажирам чай, підмітав у вагоні, аж поки його не побачив начальник потяга.

— А це що за явлєніє? — запитав здивовано. — Ти що тут робиш?

Данило йшов йому назустріч із віником і відром. Начальник ухопив його за рукав і повів до провідника:

— Хто це?

Той глянув на Данила і винувато провів рукою по рудій шевелюрі:

— Та… племінник мій. Везу ось із Рахова додому.

Начальник потяга недовірливо подивився на нього й на Данила:

— Щось він