Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

— Як хочеш, — зраділа жінка, — тільки щоб Маріуца не образилася.

— Не образиться, — запевнив Данило. — А ви мені краще розкажіть про мою маму, — попросив, дивлячись, як Лідія обережно накладала з чавунця варену картоплю.

- Їжте з салом і м’ясом, — ще ближче підсунула дітям Данилову їжу. Ті, мов за командою, простягли руки, і миски майже спорожніли.

Лідія теж присіла скраєчку біля столу, але взяла тільки картоплю й поволі почала жувати.

— Що тобі розказати? Ізабелла зовсім молодою зійшлася з твоїм батьком. Не скажу — шістнадцять їй було чи десь отак. Грицько — ого-о-о… Приїхав у село після інституту, дарма що циган, але куди там до нього нашим циганам: і вчений, і красень. Правда, совісті не зайвої. Але то вже мати твоя сама винна, хоча вона мені трохи й родичка. Наче ману хто накинув — нічого не бачить і не чує… Теж була красуня, такої ні серед циганок, ні серед хазяйських дівчат не знайти. — Лідія зажурено похитала головою. — Грицько погрався нею, ніби лялькою, дітей нажив, а коли в село приїхала Марта, наче здурів: Ізабелла з дітьми в хаті, а він Марту веде, а в тієї ні стида, ні сорому — теж учена, як Грицько. Ти їж, їж, — глянула на Данила, що нічого не їсть, тільки в руках тримає ложку. — Видно, судилося твоїй матері коротке, ще й таке гірке життя. Ішов табір — і з нашого роду там чимало ходило, — Ізабелла й пішла з ними. То неправда, що вас кинула, — Грицько не віддав. Він мені й тут рота затикав, щоб я, бува, не проговорилася. Ми з Давидом і мовчали. А тепер чого мовчати, коли Марта усім розтрубила, мовляв, Григорію синів виростила, а він знущається. Тільки мовчить, що сама й посиротила цих синів. А ти, хлопче, не звертай уваги — тобі з нею вік не жити, а батька поки що слухайся, поки в пір’я не вбився. Тільки нікому не кажи про те, що я тобі розповіла, добре?

Данило мовчки кивнув головою, глянув на порожні миски й поклав свою ложку.

Вранці до Лідії зайшла сусідка й попросила:

— Дай котрого з твоїх хлопців, котрий кучерявий: сьогодні у Мисика Петра будемо коровай місити — дочку заміж віддає.

— Бери хоч усіх, — засміялася Лідія й обвела поглядом дітей. — Он візьми Данила. Іди, сину, побудеш серед людей, — заохочувала хлопця, який розгубився, бо йому ще ніколи не доводилося вимітати піч перед тим, як туди саджатимуть весільний коровай.

— О, добре, — зраділа сусідка, — такого кучерявого більше в селі немає.

Данило старанно вимітав піч гусячим крилом, а жінки місили тісто, ліпили з нього жайворонків і співали:

Кучерявий піч вимітає,

А щасливий коровай саджає.

А в нашого короваю

Всі дороги та й до раю.

А в нашої печі золотії плечі,

Срібнії крила, щоб коровай гнітила.

Данило заслухався, потім обережно, щоб не забруднитися, іще раз промів далеко в печі. Не помітив, коли тернув сажею по обличчю, і не розумів, чому жінки поглядають на нього і посміхаються між собою, а дівчата пирскають від сміху.

— Який же ти чорнявий та гарний, — пожартувала молодиця, що розкачувала тісто по столу.

Всі засміялися, тільки Данило несподівано відчув у собі злість: і на молодицю, і на дівчат, і на весь світ.

— А ви, тітко, — промовив нарочито голосно, — не дуже рота розкривайте, щоб не було видно чорне.

— Що? — тітка розгублено глянула на подруг, які крадькома перезирнулися, ховаючи посмішки. — Це тебе мати так навчила? Я ось Марті розкажу…

Данило на ці слова скривився, наче від зубного болю. Обережно поклав під комин крило й пішов. Біля дверей обернувся, глянув на тітку поглядом, від якого та ще більше розгубилася:

— Марті кажіть скільки хочете, а до моєї матері вам зась.

— Що він нагородив? — не зрозуміла жінка. — Наче з цепу зірвався. Що я такого сказала? — здвигнула плечима й узялася за тісто. Потім знову здвигнула плечима, але вже мовчки.

Данило швидко вийшов із хати, у дворі його перейняли бояри та дружки. Щось говорили, про щось просили, та хлопець лише відмахнувся.

У Дзингарів на нього чекала Маріуца. По її радісному обличчю зрозумів, що вдома все гаразд, але ні про що не питав, тільки привітався.

Маріуца відчувала свою провину перед онуком і запобігала:

— Лідія каже, що ти в хаті наче свій.

— Я, бабо, вже всюди чужий, — посміхнувся невесело й сів на ліжко. Потім зняв туфлі й ліг прямо в одязі.

— Яка це тебе муха вкусила? — Баба витягла з кишені гостинці й роздала дітям Лідії. Ті, вхопивши цукерки, миттю вибігли з хати. — Чого розлігся серед білого дня?

— А що мені робити? — роздратовано запитав Данило. — З Давидом корів пасти чи з Лідією по селах старцювати? Що мені тут робити, бабо?

Маріуца дивилася на нього й мовчала. Ще з самого ранку заговорила з сином про онука, але той відрізав:

— Не хочу його бачити, щоб і ноги не було в моїй хаті. — Маріуца відкрила рота заперечити, та Григорій не дав: — Я все сказав.

Від Марти не чекала нічого, раділа вже з того, що син із невісткою помирилися й та ходила як шовкова. Але за Данила боялася.

— Скоро поїдеш вчитися, — намагалася розраяти, — дадуть гуртожиток, і якось переживеш… Зате вивчишся…

— Чого ти мені правду не сказала? — перебив її онук. — Чого?

— А що тобі дала правда? — Маріуца встала зі стільця, підійшла й сіла біля нього. — Я б і сказала, бо обіцяла твоїй матері, та тільки ж не тепер, коли в тебе вітер у голові. — Знітилася під зневажливим поглядом онука. — Чого ти сердишся? Рано було, тому й не сказала.

— А женити було не рано? — в’їдливо запитав Данило. — Чи не терпілося кудись подалі збагрити?

— Чого ти затявся? — й собі розсердилася Маріуца. — Думаєш, у Симона було б гірше? Верзе — сам не знає що. А я стільки років ховалася… Ось. — Полізла до кишені, дістала хусточку й розгорнула: на старих картах лежали золота обручка і срібний хрестик.

Данила мов струмом підкинуло.

— Це від Ізабелли. — Маріуца ніби й не бачила, як змінилося обличчя онука. — Вибирай хоч хрестика, хоч обручку.

Дань обережно взяв хрестик, потримав на долоні, а потім надів на себе.

— Добре, — чомусь зраділа Маріуца, — обручка нехай буде Юркові. А карти візьми — це також тобі. Я знаю ці карти — вони із Сербії, моя мати з такими ходила. Не загуби й не дуже кому показуй, бо я тебе знаю. — Хотіла