Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко

– Падло, не дратуй мене! – сказала йому Понамка і натиснула дулом на потилицю чоловіка. – Повторити питання?

– Ні, не треба. Я з ФСБ!

– І що тут робиш?

– Стежу за пристанню!

– Для чого?

– На предмет виявлення шляхів контрабанди.

– Хто ті люди з позашляховиків?

– Не знаю, я…

– Тебе пристрелити і кинути в ріку? – спитала Понамка. Не погрожувала, просто поцікавилася. Вона три роки працювала в міліції, вміла розмовляти за допомогою насилля.

– Це бандити. З Москви. У них тут були якісь справи.

– Які?

– Я не знаю, чесне слово! Не знаю. Несподівано приїхали, вперше! Я ж тут тільки місяць працюю, раніше їх не було.

– Хто такі Раїф Гянджинський та Едік Сокол? Ти записав їх.

– Це злодії у законі. З колишнього клану діда Хасана. Вони займалися наркотою, у Москві.

– А тут що робили?

– Не знаю, може, якісь канали налагоджували. Кордон же поруч.

– Хто їх убив?

– Що?

– Хто ті люди, що припливли на кораблі?

– Ми їх називаємо козаками. Якесь угруповання, яке не підкоряється Києву.

– Як не підкоряється? – здивувалася Понамка.

– Ну, я всіх деталей не знаю, мені було доручено спостерігати за ними.

– Для чого?

– Щоб з’ясувати, хто за ними стоїть.

– І хто?

– Я не знаю! Я ж кажу, тут тільки місяць. За цей час вони припливали тричі.

– Минулого разу з ними був хлопець?

– Так, якийсь довгий такий, білявий! Сів до них на корабель, я бачив.

– Добре. Тепер лежи тут і рахуй до тисячі. Потім підеш. Якщо раніше, то пристрелю. Зрозумів? – поцікавилася Понамка.

– Зрозумів! – запевнив чоловік. – Лежатиму! Рахуватиму!

– Руки! – наказала Понамка.

– Навіщо? – спитав він.

– Руки, – повторила вона, і я аж свої руки за спину завів, бо була в її словах якась залізна переконливість.

Дядько поклав руки за спину, Понамка зв’язала їх ремінцем бінокля, обшукала чоловіка. Знайшла пістолет. Вийняла обойму. Залишила чоловіка, сама побігла у кущі. Я за нею. Ми спустилися з пагорба і побігли лісом. Не зупинялися аж до машини. Сіли і поїхали. В мене почалася істерика. Я скрутився на сидінні і тремтів, бо перед очима була та бійня.

– Ти бачив це! – крикнула Понамка і вдарила долонями по керму. – Круті чуваки, як вони поклали тих братків! З одного удару зрубали голови! Я таке тільки в кіно бачила! Я лише не розумію, чому їх кулі не брали?

– У них панцирі під одягом, – пояснив я, а сам схопився руками за голову.

– Панцирі? Молодці, все продумали! Братки не чекали, думали, що затопчуть лошків, а тут наштрикнулися на шаблі! Слухай, а ці хлопці з оселедцями, вони зовсім не клоуни! Справжні бійці! Я ж займалася фехтуванням, то можу сказати, що в них рівень майстра спорту, не менше!

– Ти займалася фехтуванням? – здивувався я.

– Так, поки мене не дискваліфікували.

– За що?

– Ну, одна моя суперниця зіграла проти правил, і я їй вмазала. Кулаком, два зуби вибила. Цього мені не вибачили, довелося зосереджуватися на боксі. Але ці хлопці, вони б могли виступати за збірну! Вони наче виросли з шаблею у руках, так добре рубалися!

Я не розумів захоплення Понамки. Я не любив кров, не любив вбивств. А тут вбили півтора десятка людей. Вбили на наших очах.

– Треба віддати гроші і відмовитися від цієї справи, – сказав Понамці, а вона закрутила головою.

– Ти що! Та я таку справу і без грошей би розслідувала!

– Від цих людей треба триматися якнайдалі!

– Красю, не сси! Ну і рубаки! Круті, капець! – Понамка натиснула на газ, ми вже вилетіли на шосе, легко обганяючи інші машини.

– А куди це ми? – спитав я, коли побачив, що ми промчали поворот на Оклунків.

– До Києва, Красю, до Києва! Дзвони тому Бар-Кончалабі, треба зустрітися та побалакати про цих пацанів з шаблями.

Я набрав номер, Бар-Кончалаба швидко відповів. Був готовий зустрітися. Домовилися, що увечері в Києві.

– Чудово! – Понамка несподівано вдарила по гальмах, машина зупинилася, я ледь не вилетів у лобове скло. Добре, що завжди застібав пасок безпеки.

– Що? – спитав її.

– Я не можу! Одягай! – вона кинула мені боксерські рукавички для набивання ударів. Сама одягла звичайні. – Виходь, виходь!

– Понамко, мені погано! – поскаржився я.

– Зараз стане добре! Виходь!

Я вийшов з авто, одягнув ці квадратні рукавиці, Понамка почала по них лупити. Машини, що їхали поруч, сигналили такій дивині на узбіччі. Понамка не звертала уваги, гилила і гилила.

– Ухиляйся! Атакуй, відступай! – крикнула вона. Танцювала навколо мене хвилин двадцять, я вже рук не відчував, а вона все била і била. Нарешті відстрибнула, зігнулася навпіл і важко дихала. Я теж був ледь живий. Плювався, хекав, схопився за серце. Понамка поплескала мене по плечу. – Молодець, поїхали!

Вона була задоволена, попленталася до машини. Поїхали далі. Понамка спитала про їжу. Зупинилися, і вона сіла обідати. Змела все за п’ять хвилин. Далі до Києва вже не зупинялися. Зустрілися з Бар-Кончалабою на Дарниці, зайшли у якийсь генделик. Понамка замовила два пива і чай для мене.

– То про що ви хочете поговорити? – спитав Бар-Кончалаба, високий тлустий чоловік з непевним поглядом.

– Про пацанчиків з шаблями і при оселедцях, які плавають по річці Снів, – Понамка любила питати прямо.

– О! Добре, – кивнув Бар-Кончалаба. – П’ятдесят баксів.

Ми подивилися на нього. Я думав, що це якийсь жарт. Але в нього був цілком серйозний вираз обличчя.

– Що? – скривилася Понамка.

– Моя консультація коштує п’ятдесят доларів, – трохи схвильовано пояснив Бар-Кончалаба.

– Якого хера? – прямо спитала Понамка.

– Бо я найкращий у цій країні фахівець по чудовиськах! То, звісно, мої консультації коштують грошей, адже я володію унікальною інформацією! – гордо заявив Бар-Кончалаба.

Я побачив, що зараз Понамка вмаже йому по пиці. Скандал у Києві нам був непотрібний, бо при Понамці пістолет і, взагалі, ми ж цивілізовані люди. То схопив її за руки і зашепотів, що гроші впишемо у витрати і цю консультацію оплатить клієнт. Понамка легко звільнилася від мене, зібрала руки у кулаки, але в останню мить роздумала бити.

– Добре, ми заплатимо, але твоя інформація мусить коштувати п’ятдесят баксів.

– У цьому не сумнівайтеся! – з полегшенням зітхнув Бар-Кончалаба, який, здається, відчув, що був на небезпечній відстані від власного заюшеного носа.

– То що це за люди? – насідала Понамка.

Бар-Кончалаба зніяковів, розчервонівся, опустив очі додолу.

– Вибачте, але гроші вперед.

– Ох ти ж диви, який торгаш! – здивувалася Понамка. – Красю, видай.

Я відрахував чотири сотні гривень, тоді це було півсотні баксів. Бар-Кончалаба з задоволенням сховав гроші у кишеню.

– Що ви хочете почути?

– Хто вони?

– Самі себе