Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
У якийсь момент Адлер заявив, що має докази, нібито Контора стояла за підпалом певної квартири на Орандж-стриті, що спричинило смерть багатьох кубинців і спровокувало заворушення в ямайських портах. Він сказав, що може також довести, що Контора давала гроші для опозиційної партії (це, певна річ, була цілковита нісенітниця, бо довіряти гроші хоч комусь у країні третього світу ніхто точно не став би). Не знаю, чому він не обмежився надсиланням статей у «Мазер Джонс», «Роллінг стоун» чи чимось таким. Не встигла Контора забезпечити мене чіткими директивами, як він уже майнув, якщо вірити моїм очам і вухам, до Куби. Але нашкодити ця гнида все-таки встигла. Він дав ямайцям імена. Довбані імена. Серед них мого не було, але були імена одинадцятьох працівників посольства — і цим він зірвав прикриття принаймні семи з них. Їх довелося буксувати назад ще до того, як хтось зрозумів, що вони викриті за іменами. Через Адлера я мусив усе починати з нуля. Із середини вересня, в рік, який став невдалим для всіх. Усе з нуля, що вже породжувало чимало проблем.
Проходячи повз кабінет, я випадково підслухав телефонну розмову Луїса — про те, що постачання товарів через порт накрилося. Я дещо з’ясував. Ніхто з його офісу нічого не замовляв, та якщо й так, то вони безумовно не стали б направляти посилки через ямайську митницю, де ті на дві третини розікрали б. Доступом до закритих даних він користується так само, як і я, але мені не подобається, коли довбаний зрадник-агент десь на Кубі довідується про зникнення чогось раніше за мене. Це означає, що його низові нишпорки все ще мають чіткішу картинку, ніж я, — але ж усім цим довбаним шоу маю заправляти я! Луїс, судячи з голосу, був не дуже й засмучений, доповідаючи про все це бозна-кому, а я вже стомився стояти під його дверима, намагаючись зібрати чутки.
Нещодавно зателефонувала дружина і сказала, що в неї знову скінчилися вишеньки для коктейлю. Повірте мені: «холодна війна» ще не закінчилась, а я за нею вже сумую.
Папа Ло
ось тепер послухайте мене. Я ж йо’о попереджав, великодушні мої жентельмени. Давно й не раз остерігав, що інакші люди — близько, що друзі та недруги підведуть йо’о під дурно’о хату. Аж бодай одного з них ми знаємо, хіба ні? Такі модні, викаблучуються. Завжди мають свою думку, але ніколи не приходять до ’дно’о. Завжди плетуть схеми, але ніколи не мають плану. Такі от це люди. Ось і мій друг: найбільша суперзірка у світі, а розуму, отже, бракує, бо ж він — виходець із гето, хоча я його поважаю як друга. Імен не назву, але ска’у, що Співака я з самого початку остерігав. Казав: «Коло тебе є люди, дуже близько, що тебе потоплять, — ти мене чуєш?» Я пробував йому це донести. Аж ухляв повторювати. Але він ті’ки регоче й регоче, аж по хаті гуде. Регіт людини, яка нібито має план.Люди думають, я все розумію цілком і повністю. Мо’, воно й так, славні жентельмени, але бачить Джа: іноді до мене не доходить, поки не стає запізно, — а нащо ’нати, як уже запізно? «Лучче вже взагалі нічо’о не ’нати», як казала моя мати. Гірше, коли ти — весь у теперішньому, а довкруг тебе — ті’ки минуле. Це як зрозуміти, що хтось грабує тебе роками.
Тож гляньте на мене — і гляньте довкіл. Бач’те все це? Від старо’о цвинтаря на заході до бухти на півдні й весь південь Західно’о Кінгстона? Я тут правую. Вісім Провулків — то ННП[53], тож хай вони там живуть по-свому. Потім є ще територія посередині, за яку нам доводиться битися, й іноді ми програємо. Співак довгий час жив у Тренчтауні, тому дехто мав йо’о за шістку Народної національної партії. Але все ’дно я готов кулю вхопити за ньо’о, а він — за мене.
Але є ще й нові хлопці; вони ніколи не танцюють рокстеді, і їм по шарабану краса танцю; ці хлопці ні на ко’о не працюють. Я силую голосувати за зелений колір Лейбористської партії Ямайки, а Шота Шериф наглядає, щоб народ голосував за оранжевий колір Народної національної партії, — а ось ці нові хлопці вичавлюють гроші ті’ки собі в кишені. На них уже й управи нема.
На початку року, коли Співак вирушав у тур, то благав, щоб я їхав з ним — побачити Лондон. Звісно, я не міг поїхати, бо ж і тут, у гето, варто мені ті’ки заснути — почнеться армагедон. Він лишив у свому домі кількох своїх нібито братів. Ті’ки-но він поїхав, як та братія гукнула братію з гето, із Джунглів, бо вона собі щось замислила. Щось грандіозне, якусь видатну схему, схожу на серію, де Ганнібал Гейс із Кідом Каррі[54] роблять наскок на банк, а гроші їм передає якась дуже сексуальна дівиця. Ми намагаємося зберегти мир, я і Шота Шериф, але коли ситуація виходить з-під контролю — школярку пришили за дрібні гроші чи там жінку зґвалтували по дорозі до церкви — то робе це зазвичай хтось із Джунглів, хтось, народжений без світла в очах. Й ось отакі труться з друзяками Співака в йо’о власному домі — і мислять якусь схему.
Й ось, за тиждень до Королівських перегонів, із Джунглів виїхали п’ятеро і подалися просто на іподром «Кайманас», прям’ у день тренувальної заїзду; приїжджають вони туди й ждуть, коли на стоянку вийде топ-жокей — той, що ніколи не програє. І в мент коли він виходить, весь такий у їздівських кольорах, двоє хапають йо’о — і мішок на голову. Відвозять йо’о кудись і щось із ним роблять, не ’наю що, але коли настала субота, то він програв усі три заїзди — три заїзди, де виграти було легше легшого, раз плюнути. А вже в понеділок він летить на Маямі — і пух! Пропав. І ніхто не