Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Іванович Литовченко
– От дідько! – роздратовано вигукнув прес-секретар. – Варто було мені відлучитися додому буквально на кілька годин, як усе встало на вуха!
– Це вугільна промисловість, Спартаку Андрійовичу, звикайте, – знизав плечима співробітник ІОЦ. – Недарма ж Мінвуглепром відносять до «найважчих», напіввійськових міністерств… Тут далеко не кожному вдається прижитися і працювати. Але хто пройшов наше міністерство з честю – тому в карму буде величезний жирний «плюс». Ні, навіть «плюсище»!..
Прес-секретар лише зітхнув і процитував:
Встала утром над селом
Аура зеленая.
Карма: ехать за вином —
А вино крепленое!
– Це ви придумали, Спартаку Андрійовичу?
– Народна творчість, – невесело посміхнувся він і додав: – Мені чужих заслуг не треба. До того ж я переконаний прозаїк, а не поет. Ну гаразд, дякую за інформацію! Тепер саме час поспішити на робоче місце, бо прес-реліз підготувати треба. Хто там «господарює» зараз – Родченков, кажете?..
– Він самий.
– Отож у нього й завізуємо прес-реліз… До речі, а чи відомо, з якого переляку той вуглекоп вчинив самоспалення?! Про все ж домовилися…
– А хтозна! – зітхнув працівник ІОЦ. – Шахта, вона така: сама атмосфера підземна людей пригнічує. Отож і не витримали нерви у когось через напружену ситуацію. А там… Бензин і запальничка, ото й усе.
Проте увійти до будівлі міністерства прес-секретар не встиг, почувши поруч із собою здивоване:
– Спартаку, невже це ти?..
Озирнувся.
– Павлино Авксентівно, кого я бачу!..
– Спартаку, а що ти тут робиш, скажи на милість?!
Якщо чесно, то його самого цікавило, що тут і зараз робить жінка, яка зіграла роль «могильниці» лабораторії високотемпературного паяння № 32 ІЕЗ ім. Патона?! Втім, Кузюра встигла спитати першою – треба відповісти…
– Та я тут працюю, Павлино Авксентівно.
– Працюєш?! – у неї мало очі з орбіт не повискакували. – Але ким?..
– Прес-секретарем Мінвуглепрому України. Якщо точніше, то я тепер заступник начальника інформаційно-аналітичного управління, але прес-секретар – це щоб коротко і зрозуміло для журналістів. І для народу також.
– Ти-и-и?! Замначальника управління міністерства-а-а?.. Прес-секретар?..
Кузюру аж тіпало від напруги.
– А що, Павлино Авксентівно, невже це вас дивує?
– Дивує – не те слово!.. Адже про тебе ходили наполегливі чутки, ніби ти в Ізраїль дременув. А ти тепер в міністерському начальстві…
– Я?! В Ізраїль?! – у свою чергу здивувався Спартак.
– Ну-у-у, природно! Ти ж у нас того… до «правильної нації» належиш.
– Павлино Авксентівно!.. – в голосі прес-секретаря брязкнув метал.
– О-о-ой, Спартаку, облиш ти зображувати із себе українського патріота! – її рот викривила нещира усмішка, оченята поїхали кудись убік. – Ніколи представник вашої «правильної нації» не зробить Україні добра навіть на копієчку, отож не треба тут мені спектаклів робити!..
– Нічого я не зображую, Павлино Авксентівно. І ніякий це не спектакль. Я тут народився, це моя країна, й ніхто не має права викидати мене звідси!..
Вимовляючи ці слова, Спартак насправді думав про торгівця різноманітними патріотичними товарами, у якого він купив український прапорець, прилаштований у нього в кабінеті на робочому столі. Дивно, що той дідок запитував практично те саме, тільки дещо брутальнішими словами. А тепер будь ласка – «могильниця» їхньої лабораторії!.. Цікаво виходить.
– Е-е-ех ти-и-и, дурко, дурко!.. – між тим зітхнула літня жінка. – Це його країна, бачте… Та якби у мене була б хоч крапелька вашої «правильної» крові, я б із цієї довбаної України полетіла світ за очі. Хоч у пекло вилетіла б, хоч куди! Хоч ногами вперед, хоч на мітлі!.. Та й не я одна.
«Непогано було б, якби ти й справді здриснула звідси за кордон!» – подумав Спартак. Але вголос спитав:
– А хто іще такої ж думки, як і ви?..
– Так Віліан Арленович?..
– А ви його давно бачили? Бо відколи він звільнився з Інституту електрозварювання після конфлікту з Людвігом Альфредовичем…
– Так Віліан Арленович тут. Ми ж удвох тут від ПУДу.
– Удвох?! Від Партії україських демократів?!
– Ну так, природно.
– Чому це раптом «природно»? Де ви працюєте?
– Я тепер на пенсії, на заслуженому відпочинку, так би мовити. А Віліан Арленович… Він же до СБУ перейшов, хіба ти не знав?
– До СБУ?!
Спартак відчув, як його нижня щелепа повільно відвисла. Природно виникло наступне запитання:
– А що ес-бе-ушнику робити на сьогоднішній акції протесту?
– Ну-у-у, я не знаю, він тут по партійній лінії. Хоч я цього, напевно, й не мала б казати такому дурникові малому, як-от ти…
– Павлино Авксентівно, я не ображаюсь на «дурника», – процідив Спартак крізь зуби.
– І правильно робиш! Бо ти дурником був і лишаєшся досі.
– Ну, припустимо… Припустимо. Але якщо ви розумніші від мене, то поясніть, будь ласка, що тут, на шахтарському пікетуванні, робить київський ес-бе-ушник, хоч би й направлений сюди по партійній лінії?!
– А давай-но у нього самого спитаємо?
І Кузюра почала кликати:
– Віліане!.. Віліане Арленовичу, куди ти подівся?.. Щойно ж поруч стояв, як ось раптом взяв та й зник… Віліане, підійди-но сюди до нас!..
Прес-секретар ледь устиг здивуватися тій обставині, що до колишнього аспіранта «могильниця» лабораторії звертається на «ти». Як раптом хтозна-звідки виринула вкрай збуджена бабулька, яка заверещати жахливим фальцетом, незграбно підстрибуючи на кривих ногах і грізно вимахуючи в повітрі пошарпаним дерев’яним ціпочком, ніби товариш Будьонний – нагостреною червоноармійською шашкою:
– Вбивці, кляті вбивці! І ти теж вбивця! Всі соки з народу смокчеш, смокчеш, ніяк не насмокчешся! Все тобі, смердюкові, мало, все мало!..
– Бабулько, та я всього лише прес-секретар міністерства, – спробував заспокоїти її Спартак. – Я сам з Києва, подолянин у четвертому коліні. А до Донбасу не маю найменшого відношення… Які соки і з кого я смокчу?!
– Смокчеш, поганцю, смокчеш, ненажеро!
– У мене просто робота така – повідомлення для преси складати, інтерв’ю з працівниками Мінвуглепрому влаштовувати. Якби не прес-служба, ніхто не мав би ніякої інформації про вугільну промисловість…
– Якщо ти зв’язався з цими паскудами – отже, ти такий самий, як і вони! Ти запроданець, смердюк, манкурт падлючий! Вбивця, клятий вбивця! Горіти тобі в пеклі, сволото!..
І в цей самий момент щось важке вдарило Спартака у праву скроню. В голові потужно загуло, очі застелила червоно-золотава завіса, яка невпинно коливалася, вибухаючи то в одному місці, то в іншому сліпучими спалахами. Останнє, що долинуло до нього крізь шалене гудіння, схоже на сирену повітряної тривоги зі старого кіно про війну:
– Ти навіщо кидаєшся, негіднику?! І в кого?
