Євпраксія - Павло Архипович Загребельний

— Ви ж самі казали, графине, що він лише сповідник — не порадник.

— Коли слугі божі виявляють найвищу відданість до земних владик, це треба цінувати, ваша величність. Я хотіла, аби ви почули достойного Доніцо, який ось уже багато років складає поему про труди цього світу.

Вона покалатала в срібний дзвоник, і в бібліотеці, мовби ховався до часу серед товстезних шкіряних книг, виник дивний монах. Маленький чоловік а величезним обличчям, босий, у підперезаному брудним мотузком брунатному габіті, посувався до них нечутно, мов привид, ніс поперед себе велику пергаментну книгу, заздалегідь розгорнену, так ніби монах уже здалеку зготовлявся до читбйня. Справляв таке враження, ніби все, що їсть, лишається йому в роті. Тому обличчя розросталося до розмірів небачених а тіло було майже дитячим. Матільда, як помітила Євпраксія, любила оточувати себе такими недомірками, як і сама. Дивно, що могла одружитися з величезним грубим баварцем, але, видно, саме через те не підпускала його близько до себе.

— Маєте щось для прочитання, отче? — спитала Матільда монаха. Той мовчки зворухнув головою, бо коли б кивнув, то могла йому відірватися від мізерного тулуба. Сковтнув слину, жирно відкашлявся.

— Читайте, — милостиво звеліла Євпраксія. Доніцо став читати. Жирно булькотів його голос, латина в його поемі мовби вмирала, так і не народившись, це був яскраво виражений убивця мови, поезії, думки, він нахабно грабував усе, що існувало до нього, беручи звідти найгірше, висмикуючи як попало, впихаючи в свое писання, найбільше черпав він з біблії, аби догодити своїй володарці, тому марно було б шукати в його поемі хоча б звичайних називань того, про що йдеться. Булькаючи жирно, він прочитав таке: «Нова Дебора побачила, що настав час низвергнути Сисару і, подібно до Яїлі, вона ввігнала вістря в його скроню».

Євпраксія нічого не збагнула, але Матільда, вчасно вичувши це, прийшла на поміч.

— Отець Доніцо в щедротах своїх називає мене іменем іудейської войовниці Дебори, в Сисарі ж ваша величність легко може впізнати негідного германського імператора. Ми з найсвятішим папою і герцогом Вельфом утримувалися від того, щоб завдати нищівного удару імператорові, поки не визволили вас, бо ніхто не знає, на що здатен той негідний чоловік у своєму падінні. Але тепер настав час, як слушно пише в своїй високонатхненній поемі отець Доніцо. У вашій поемі, отче, має бути відведено належне місце також і для імператриці.

Євпраксія злякалася.

— Навіщо, графине? Чи ж годиться відвертати увагу отця Доніцо від предмета його оспівування? Він пише про ваше життя і повинен писати лише про вас.

— Ваша величність, ваша величність, хіба я можу? Коли для вас це видається обтяжливим, отець Доніцо порадиться з абатом Бодо. Звертайтеся до абата Бодо, отче Доніцо, він скаже вам усе, що слід.

Монах знову вдав, що кланяється, і поніс свою величезну мордяку між шкіряних фоліантів, нечутно ступаючи босими ногами по мозаїчній підлозі. Мабуть, нездарність завжди отак нечутно прослизає в життя. Євпраксії так кортіло спитати, чому Доніцо босий, але стрималася, вчасно згадавши, що вона ж усе-таки імператриця. Хоч навряд, чи це тут щось важило, коли навіть для поеми нездарного Доніцо вона сама не могла нічого дати, а мав промовляти від її імені абат Бодо. Один розповість, другий напише. Про всі знущання, яких вона зазнала від Генріха, мордатий монах відбудеться брудним натяком:

«Хай про це змовчить мій вірш, аби не занадто зіпсуватися».

Тепер не згадувала більше свого: «Станеш імператрицею — ощасливиш світ». Перш ніж братися за цілив світ, спробуй ощасливити бодай себе. Втекла з вежі, а неволі, а вскочила в нову неволю, Каносса теж нагадувала вежу, тільки просторішу й вишуканішу, а що з того? Залізна впорядкованість каносського життя мертвим стиском здавлювала душу, тверда розмежованість людей не давала змоги зустрітися з тим, з ким хотіла, ось і вжкшхо так, що Євираксія не могла зустрітися а воєводою Кирпою, вате вимушена була щодня слухати вистукування Заубушевої дерев'янки, бо барона приставлено до неї у сподіванні, що він слугуватиме імператриці таи само, як робив це для імператора. Чи вона визволялася з вежі, щоб зрівнятися з нікчемністю й підлістю цього чоловіка? Євпраксія не підпускала барона до себе, усі розпорядження передавала через Вільтруд, але та незабаром, мовби перейнявши спосіб мовлення самої Матільди, незмінно говорила:

— Ми з бароном…

Готувалися до весілля. Мало не сам папа Урбан, прибувши до Каносси, мав з'єднати руки рицарської доньки і Заубуша, барон намагався, щосили довести Євпраксії, як він змінився, яке оновлення найшло на нього, починаючи з тої ночі, коли визволив він імператрицю з неволі, а вона згадувала червоний морок соборної крипти, різуче світло від, нагого Журининого тіла, брудну смаглявість цього проклятого розпусника… Проклятий, навіки проклятий!

Абат Бодо обережно нагадав про скаргу. Чи імператриця сама укладе, чи?..

— Не знаю і не хочу! — майже простогнала Євпраксія.

— Не турбуйтеся, дочко моя, вам допоможуть. Коли дозволите, я покажу вам написане. Її недосвідченість не знала меж.

— А можна, щоб мені й не показувати? — спитала.

— Ні, ні, дочко моя. Цього не можна. Скарга не дійсна без вашої печаті.

— Я дам свою печать. Але абат не відступався:

— Однаково ви повинні ствердити все власноручно. Він приніс скаргу вже наступного дня. Там, власне, й не було нічого страшного. Звичайне звертання жінки, ображеної і пограбованої. Вимога, щоб імператор повepнув усе, що їй належить. Вона підписала і дала поставити свою печать.

— Можуть виникнути деякі ускладнення, — свазав абат, — не всі, хто буде на соборі, знають історію вашогожиття. Вимагатимуть пояснень. Хтось повинен дати ці пояснення. Найліпше це зробити вам.

— Ніколи!

— Тоді хтось, хто добре знає.

— Але хто?

— Кому ви довіряєте, дочко моя.

— Кому ж, кому? — вона справді не знала, кому вірити на цім світі.

— Ви забули про найдовіренішого і наивірнішого вам, — обраявево нагадав Бодо.

— Про вас? А хіба ви могли б, отче?

— Як син церкви, я повинен поїхати на собор. Моє місце там.

— Я не знала. Тоді прошу вас. Коли виникне потреба.

— Так. Тільки тоді, як виникне потреба. Несподівано Євпраксії сяйнула думка.

— Отче, а коли б з вами поїхали туди й київські посли? Єпископ Федір, воєвода Кирпа. Єпископ — особа духовна, воєводу ви знаєте давно, він, коли треба, він міг би посвідчити… Абат вислухав Євпраксію без захвату.

— Не знаю, чи захочуть їх слухати на соборі.

— Говоритимете ви. А вони просто мовчазні свідки, Мені легше буде, коли там і руські люди… Зрозумійте мене, отче.

— Я подумаю, дочко моя.

— Мені це хотілося б почути відмову. Вважайте, що це