Помилка - Світлана Талан

– А ти напруж пам’ять, – сказала Вероніка. – Не так уже й багато було в тебе дівчат із великим животом!

– З… З яким животом? Що ти мелеш? – буркнув він.

– Ти зустрічався з Уляною, моєю сусідкою, вона була красивою, худенькою, зеленоокою дівчиною, – сказала Вероніка. – Згадав?

– Здається, так.

– То «так» чи «ні»?

– Ну, пам’ятаю, пам’ятаю! І що з цього?

– Бери, читай! – Вероніка поклала перед ним лист Улі. Захар почав читати, і його обличчя змінювалося з кожною хвилиною. У його руках аркуш дрібно тремтів. Коли він дочитав, обличчя від хвилювання почервоніло.

– Що з нею? – запитав він, усе ще вдивляючись у рядки листа.

– Уля померла в той день, коли народила, а лист я знайшла тільки сьогодні, – сказала Вероніка. – До речі, вона народила хлопчика й дівчинку.

– Де вони зараз?

Вероніка розповіла, як спочатку їздила до дітей, а потім втратила їхній слід і не змогла знайти.

– Виходить, у мене є син і донька, – замислено сказав Захар. – А я мучився, що в мене немає дітей. Ти диви, як буває: то не одної дитини, то відразу дві, – всміхнувся він і втер піт на лобі.

– У тебе багато впливових знайомих, – сказала Вероніка. – Думаю, що тобі буде легше їх знайти.

– Як їх звуть?

– Сидоренко Тимур Захарович…

– Як?! – Захар скрикнув і підскочив із місця.

– Тимур, а дівчинку звати Діана. Ти… Ти знаєш, де вони? – здогадалася Вероніка, побачивши, як рум’янець хвилювання залив його обличчя, потім зійшов. Захар зблід і обхопив голову руками. – Захаре, ти знаєш, де вони? – Допитувала його Вероніка.

– Вероніко, іди звідси, – сказав він глухо. – Я не знаю, де вони, але, коли знайду, обов’язково тобі повідомлю.

– Ти щось приховуєш.

– Машина чекає на тебе, – сказав він, не підводячи голови.

– Подзвони мені, – попросила Вероніка й пішла, не попрощавшись.

Схвильований Захар Єфремович увірвався у свій клуб і з порога запитав Сеню:

– Де Тимур?

– Його немає.

– А де він?

– Ось саме про нього я й хотів із вами сьогодні поговорити, – почав Сеня.

– Де він?! – закричав Захар Єфремович так, що Сеня замовк і тільки дурнувато кліпав очима – він ніколи не бачив Захара Єфремовича таким розлюченим.

– Він… – почав Сеня плутано, – ви були дуже зайняті всі ці дні…

– Де Тимур? – перебив його Захар Єфремович. – Ти можеш чітко відповісти?!

– Три дні тому він відпросився в дуже важливих справах, а сьогодні, буквально годину тому, зателефонував і сказав, що більше не буде в нас працювати. Я…

– Де він живе, знаєш?

– Ні, але в мене є ксерокопія його паспорта, там є прописка.

– А ти впевнений, що він проживає за місцем прописки?

– Не зовсім, – пробелькотів Сеня. – Але я можу зателефонувати знайомому таксистові, Тимур іноді викликав його машину, щоб…

– Чого стоїш? Дзвони цьому своєму таксистові! Швидше! – дав команду Захар Єфремович.

Захар Єфремович припаркував свій «лексус» біля квіткового павільйону. На задньому сидінні був неговіркий Тимур. Захар Єфремович знайшов його, показав лист Улі. Тимур прочитав, потім довго й уважно дивився на нього. Захар Єфремович не витримав погляду, відвів очі вбік.

– Я не чекаю від тебе синівських обіймів, – сказав Захар Єфремович. – Але, повір, я не знав, що в мене є діти. Я б ніколи не допустив того, щоб мій син…

– Став баригою? – з іронією в голосі запитав Тимур.

– Вибач мені, – сказав Захар Єфремович, – я думаю, що в нас іще буде час поговорити на цю тему, а зараз мені б дуже хотілося зустрітися з донькою.

– Тоді поїхали, – сказав Тимур.

– Я хочу подарувати Діані букет квітів, – сказав Захар Єфремович, пояснивши свою зупинку. – Які квіти краще купити?

– Білі троянди, – відповів Тимур.

Захар Єфремович ледве вмістив у салоні автомобіля величезний кошик, повний великих білих троянд.

– Тут тридцять одна троянда, – сказав він.

– А чому стільки?

– Скільки помістилося в найбільший кошик. Куди їхати?

Захар Єфремович вів машину тією дорогою, куди вказував Тимур. Він був дуже здивований, коли вони виїхали за місто.

– Зупиніть тут, – сказав Тимур.

Захар Єфремович пригальмував, не розуміючи, чому вони зупинилися в місці, де обабіч стіною стояв ліс. Він не став нічого питати, вийшов з авто, прихопивши із собою кошик із квітами. Тимур підійшов до нього, витягнув із букета одну троянду, жбурнув у замет.

– Навіщо? – запитав Захар Єфремович.

– Нам туди, – сказав Тимур, вказавши пальцем на покажчик «Міське кладовище».

Уперше за все життя йому було так погано на душі, боляче й сумно. Захар зрадів, коли побачив у своєму вікні світло. Значить, Аліна ще не пішла додому.

Вона клопоталася на кухні. Захар Єфремович дістав із холодильника пляшку віскі, Аліна мовчки поставила перед ним чарку.

– Вечеряти будете? – як завжди, тихо запитала вона.

– Посидь зі мною, – промовив він, наливаючи віскі.

– Я вже все зробила. Мій робочий час закінчився, і мені треба додому.

– Я заплачу тобі, тільки не залишай мене одного, – попросив Захар Єфремович.

– Добре, – покірливо погодилася вона й зробила кудись дзвінок.

– Чому ти стоїш? – запитав він. – Накрий на стіл, повечеряємо.

Аліна поставила перед ним тарілки з їжею.

– А собі?

– Дякую. Я повечеряю вдома, – сказала вона.

– Аліно, насип собі й сядь за стіл.

Вона мовчки виконала вимогу свого господаря, обережно сіла на краєчок стільця.

– Аліно, – сказав він, – мені зараз дуже погано, так погано, як ніколи не було. Я завжди був упевнений у собі. Завжди вважав, що чиню правильно, і навіть навчав інших. Сьогодні я зрозумів, що такий самий, як усі, й анітрохи не розумніший за інших. Я наробив купу помилок.

– Усі люди помиляються, – сказала вона. – Треба мати силу, щоб визнати свої помилки. Якщо ви зрозуміли, що помилялися, то це вже добре. Можна спробувати виправити те, що зробили.

– Є невиправні помилки, – сказав Захар Єфремович. – Сьогодні я дізнався, що в мене була донька.

– Була?

– Вона померла кілька днів тому. Я спізнився! Уявляєш, я спізнився на кілька днів! Як тепер це виправити? Я збив машиною власних дітей, а сина змусив продавати наркотики! Хіба є мені прощення?!

Аліна сіла поряд із ним. Захар Єфремович плакав уперше в житті, уткнувши обличчя в худеньке плече Аліни. Він їй розповів усе про своє життя, вона гладила його голову, притиснувши до грудей, і йому ставало легше.

– Тимур ніколи мені не пробачить, – сказав він.

– Пробачить, але не відразу, – сказала Аліна. – Час лікує. І вам треба завоювати його довіру. У нього зараз на душі велика рана, він втратив найближчу людину. Вам потрібно з ним спілкуватися, щоб зблизитися, але не дуже