Помилка - Світлана Талан

– І хто ж вам усе це дав?

– Віра. Віра в Бога. Нам ніхто не дав матеріальних благ, ми все заробили своїми руками, позбувшись наркотичної залежності. Ми йдемо назустріч тим, хто хоче, але сам не може змінити своє життя.

– Направляєте на лікування у відділення наркології? – підштрикнув Микита. – Номер не пройде – я вже там був.

– Ми теж пробували лікування в лікарні й терпіли ломки вдома, це не дало ніяких результатів. Коли, здавалося б, ми були вже на самому дні, одна людина запропонувала нам поїхати в село, де є реабілітаційний центр.

– Доїти корів, порпатися в городі? Трудотерапія? – Микита подивився на хлопців із недовірою.

– За бажанням. Можеш попрацювати, якщо захочеш. Так, там є підсобне господарство. Скажемо відразу: у будь-який момент ти зможеш покинути реабілітаційний центр, тебе там ніхто не триматиме. Хочеш – приїжджай, не хочеш – ґвалтувати тебе ніхто не буде. Там немає ніяких медикаментів, туди приїжджають такі, як ти.

– І багатьом допомогло?

– Усім, хто до нас приїхав. Ось наша візитівка, – сказав Олег і подав Микиті візитівку. Микита сунув її в кишеню, навіть не глянувши, що там написано. – У будь-яку годину дня чи ночі ти можеш подзвонити нам, ми туди тебе відвеземо.

– Це платно? – на всяк випадок запитав Микита, хоча знав, що нікуди він не поїде й ніхто не зможе видалити з його мозку «цвях», який там засів навічно. – Дякую, але я нікуди не поїду.

– Зараз ти говориш «ні», а потім, можливо, передумаєш. Якщо є така можливість, то чому б нею не скористатися? Можна спробувати. А де ти сьогодні збираєшся ночувати? – поцікавився Олег.

– Тут, на лавці.

– Їдьмо з нами, – запропонував Антон. – Ми тобі оплатимо ніч у готелі. Ти зможеш помитися, відіспатися, а завтра подумаєш про нашу пропозицію.

Перспектива провести морозну ніч просто неба Микиту не приваблювала, тому він погодився.

Микита вирішив навідатися у «Венеру». Можливо, там йому вдасться в когось взяти в борг грошей хоч на один «чек». Була четверта ранку, ось-ось повинні були покинути заклад останні відвідувачі, тому Микита квапився. Щойно він підійшов до вхідних дверей, як назустріч йому, сильно кульгаючи, вибіг схвильований Тимур.

– Про вовка помовка, наркоша, – сказав на ходу Тимур. Микита не встиг розтулити рота, щоб відповісти йому шпилькою, як Тимур повідомив новину: – Діана знайшлася. Вона в лікарні.

– Що з нею?!

– Достеменно не знаю, але з її голосу зрозумів, що не дуже добре вона почувається. Чого стоїш? Лови таксі! Якби сестра не попросила приїхати разом із тобою, я б тобі…

Микита не дослухав. Новина про те, що Діана хвора й хоче його бачити, схвилювала його так, що він вибіг на проїжджу частину дороги й почав махати руками, зупиняючи автомобілі.

– Дурень! – сказав Тимур.

Вони примчали до лікарні, але їх не пустили, сказавши, що потрібно почекати лікаря, який підійде на сьому ранку. Тимур уточнив, чи справді тут перебуває його сестра і, діставши ствердну відповідь, вийшов на ґанок.

Коли прийшов лікар, до нього відразу ж підійшли Тимур і Микита.

– Пройдемо до кабінету, – сказав лікар, – хто з вас родич?

Микита відкрив рот, але Тимур відсторонив його.

– Я єдиний родич. Я брат Діани.

Микита залишився біля зачинених дверей кабінету. Він тихенько прочинив їх, щоб можна було чути розмову. Лікар сказав, що в Діани анорексія. Дівчину знайшли в готелі повністю виснажену й непритомну.

– У моїй практиці це другий такий випадок, – сказав лікар. – Часто моделям здається, що вони набирають зайву вагу, яка може поставити хрест на їхній роботі, і тоді вони починають голодувати, сидіти на жорстких дієтах.

– Але сестра й так була худенькою, вона не мала схильності до повноти. Навіщо їй потрібно було скидати вагу?

– Зараз не час для з’ясування причин її вчинку. Ваша сестра… Вона безнадійна.

– Як?! – вирвалося з відчаєм.

– Її знайшли надто пізно. Я сам не розумію, як за такий короткий період дівчина довела себе до такої стадії. Її оглянули фахівці, був консиліум, ми робимо все можливе, щоб врятувати хвору, але в неї вже третя стадія анорексії.

– Що це означає? – запитав слабким голосом Тимур.

– У неї настала дистрофія внутрішніх органів, порушений водно-електролітний баланс, суттєво знижений рівень калію в організмі й серйозні порушення роботи серцево-судинної системи. – Лікар помовчав, немов збирався сказати щось важливе. – Цей етап уже незворотній.

– Ні, ні, – сказав Тимур. – Не може бути! Можливо, потрібні якісь ліки? Я все куплю! Лікарю, зробіть, будь ласка, усе можливе й неможливе, прошу вас! Вона не може… Вона така молода. У мене нікого, крім неї, немає. Благаю вас!

– Ми робимо все можливе. Я дам список ліків, але скажу вам прямо: врятувати її може лише диво.

– Я хочу її побачити, – тихо сказав Тимур.

– Вас проведуть до палати.

Тимур так швидко пішов по коридору, що Микита ледве встигав за ним.

– Чекай тут, – сказав йому Тимур біля дверей палати.

У Тимура серце стиснулося від болю, коли він побачив сестру. Здавалося, що від його такої живої й веселої сестри залишився скелет, який обтягнули тонким шаром шкіри. Губи Діани були бліді й безкровні, а змарніле обличчя набуло землистого відтінку. Побачивши брата, вона слабко всміхнулася. Вона була схожа на дитину, яка нашкодила, а тепер дивиться винувато і просить їй пробачити.

– Привіт, – сказав Тимур і поцілував сестру в щоку. – Як ти?

– Уже краще, – тихо відповіла Діана.

– Це Аркадій змусив тебе худнути? – запитав Тимур. – Я його за це вб’ю! – сказав він, не чекаючи відповіді.

– Що ти?! Це я сама так вирішила. Мені здалося, що я почала повніти. Не шукай винних, – попросила Діана. – І пробач, що не повідомила тобі про свої наміри. Повір мені, я не хотіла тебе засмучувати, я ж тебе так люблю! Я тебе завжди обожнювала й так вдячна, що ти завжди був моєю підтримкою й опорою, стрижнем у житті.

– Що ти кажеш, Діаночко?! Я твій брат, і цим усе сказано. Я готовий зробити для тебе все, що захочеш. Що ти хочеш?

– Що я хочу? – Діана задумалася. – Є в мене одне бажання. У моєму столику є макет пам’ятника на могилу нашої матері. Будь ласка, замов його і встанови. Я так шкодую, що нічого не дізналася про матір!

– Щойно ти одужаєш, ми з тобою відразу поїдемо на нашу батьківщину і про все там дізнаємося, – сказав Тимур і всміхнувся. – А зараз що тобі