Червнева злива - Тимофій Гаврилов

Я приїздив назад, сповнений ще більшого неспокою. Побачене відгикувалося кошмарними снами, апогеєм яких було відкладене на кінець зими, мов на закуску, гостре респіраторне захворювання. Свята були позаду, весна — попереду, за останньою сніговою кучугурою.

В школі я боявся стати об’єктом зневаги і глузувань, через що брехав, буцім відпочивав з батьками на морі. Мені так хотілося, аби сказане було правдою! Мені вірили радше з байдужості, що мене повністю влаштовувало.

Я випрохав у приятеля, з яким ми мешкали в суміжних під’їздах, мушлю, розлучившись заради неї з колекцією пластикових піратів, моєю гордістю. То була перша, непомірно велика і, на превеликий жаль, не єдина жертва, якою я розплачувався за невинну вигадку. Мушля, призначена порятувати мене, мене погубила. Я прикладав її до вуха, слухаючи, як шумить море, тоді як вона шваркотіла мені мою ганьбу.

В моєму класі вчилася принципова дівчинка з двома рівними косичками, прикрашеними бездоганними, що викликали похвалу вчителів, бантами, з якою ми один час сиділи разом за партою. Чи подобалася вона мені? Якби хтось запитав, я був би заскочений — я ніколи про це не думав. Відступивши своє місце закоханому в неї однокласникові, я, проте, дуже швидко збагнув, що даремно так учинив.

Невдачі переслідували мене, як вакханки Орфея. Хіба юний вік не на те, щоб насолоджуватися життям, слухатися голосу стихії, відгукуватися на поклик свободи — без зволікань, без слабодухого зважування, характерного для дорослих? Після тридцяти ми стаємо тими, хто скоїли злочин — вмертвили в собі дитинство. Вже за це одне належить ув’язнення, яке ми решту життя відбуваємо, без шансу на амністію.

Мушля, яку я ладний був їй подарувати, аби вона лише відчепилась від мене, не подіяла. Її магічна сила вивітрилася задовго до того, як я її виміняв, а може, саме тому. «Де саме я відпочивав?» — моя мама так не запитала би. Відтоді місцина, назву якої я випалив наобум, вкарбувалася мені назавжди. Я й зараз напишу її із заплющеними очима: Кара-Богаз, затока в Чорному морі.

«Ну і де це?» — притиск, в якому було щось шармантне, блискуче поєднувався з принциповістю плетених кісок — волосся, від якого можна збожеволіти, коли його маєш. «На Півдні!» — я вдав обурення. «Де саме?» Якби ж то я мав поняття! «Гаразд — там пісок чи каміння?» — моя однокласниця взялася за мене всерйоз. Я розгубився, моя вигадливість де й поділася.

Спливло до біса років, і я побачив її на протилежному боці вулиці. Вона, її чоловік, а посередині дівчинка — з двома кісками, на кожній по банту, наче моя однокласниця тримала саму себе, якою я її пам’ятав. Напевно, вона мене також упізнала. Мені здалося, я чую, як вона пояснює супутникові: «Он почимчикував брехун. Я провчилася з ним сім років. Ми сиділи разом за партою!». Раптом до мене дійшло, що тоді давно вона прискіпувалася, бо була небайдужою.

Я й зараз вважаю ті перших сім шкільних років змарнованими. Мовби відчувши щось, мама зненацька перевела мене до іншої школи. Це було нестерпно, коли вона вважала, що зробила щось не так. Її переживанню не було кінця, а мені було її шкода. Напевно, намір виник у неї спонтанно, як ото сповзаються, розроджуючись раптовою зливою, хмари. Наче ідеї, що ширяють у повітрі, доки їх починають проговорювати. Ми нічого не проговорювали. Мама сказала: «Ходитимеш до іншої школи». Це було в п’ятницю, а в неділю я вже пакував ранець.

Три останні роки докорінно змінили все, але найпевніше змінився я сам. Я отримав ще один шанс, наче нове життя, обернувшись обличчям до його принад. Коли, приймаючи атестат, ми вшановували школу, я подякував їй за зустріч з тобою. Мені й зараз невтямки, що розв’язало мені язик, — спортивний зал, де було зібрано випускні класи, зустрів моє одкровення оплесками. «Смішніших оповідей не знайдéте, ніж про любов Ромео і Джульєтти». Відтоді все було як завжди й докорінно інакше.

Наша юність здавалась несмаком і нахабством, яке ми обмивали, цяпаючи в молочний коктейль горілку. Ми почувалися першими в рідній історії, хто не заливав алкоголем горе і безнадію. Можливо, тієї миті ми взагалі почувалися першими — найпершими на Землі. Нам було все одно, хто її створив — досить, що ми по ній безперешкодно пересувалися.

Мені страшенно кортіло Дюма, люди були помішані на ньому, чоловіки не меншою мірою, ніж жінки, його біографії, створені екзальтованими нащадками, поглиналися так само, як його романи, я теж збожеволів, інакше я тієї вовтузні з макулатурою не затіював би. «Граф Монте-Крісто», підручник великої помсти, шалені пристрасті, перетворені на слова, наче розпечена магма. «Мені талон». — «Граф Монте-Крісто?» Я кивнув. Моя радість була передчасною, зусилля — марними. «То Ви здаєте чи не здаєте?» — «Не здаю». Отак плуганився від одного місця до іншого — де автобусом, переважно пішки, обриваючи руки, замість того, щоб знайти краще заняття. До всього посеред вулиці не витримала мотузка, довелося наново збирати і пакувати — закон підлості. Зате я витримав і був належно винагороджений. Барак, що мало не розвалювався, геть на відшибі. Потім ще попобігав, перше ніж пощастило «отоварити». Мої однолітки ганялися за дівчатами, я — за Дюмою.

Колись країна начитаних розумників, що борються за мир, тепер — мільярдерів та жебраків. Велика мрія, від якої залишилися розбиті дороги і серця... Як у серіалах, лише по-справжньому. Без телевізора я, як без кави. Вмикаєш і моментально відчалюєш. Уся планета — твоя родина. Багатьох знаєш на ім’я та прізвище. Вони всі живуть у твоєму помешканні, нітрохи тобі не заважаючи, а ти їм. Зрештою, ти завжди можеш їх вимкнути. Не жити ж на незаселеному острові. Головне — без фанатизму.

Його звали як гоголівського героя. Ім’я — мов вогонь, що біжить, спопеляючи доторком. Його поховали живцем. Письменника, автора «Тараса Бульби», «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», «Мертвих душ». І, безперечно, «Ревізора». Чиновники чекають на Ревізора, поети — на Варвара, фанатики — на Рай, кретини — на Кінець Світу. Гоголь — одне з небагатьох місць у шкільній програмі, вартих того, щоб не висаджувати школу в повітря. Ні, брата поховали мерцем.

Прийшовши додому, я заставав маму перед телевізором, який уже нічого не показував. На її губах сяяла усмішка, як у дорослих людей після годин, проведених удвох із коханцем. В обіймах вона стискала трилітровий слоїк, що казна-яким дивом ні разу не вислизнув і не розбився. Її практичність і обачливість виявлялася