Євпраксія - Павло Архипович Загребельний

Рудигер недбало поплескував абата по плечу, від чого Бодо щулився і карався ще більше, а свавільний недорослий барончик простував до своїх кнехтів, обмірковуючи якусь забаву на майбутній день — довгий, втомливий і нестерпний, якщо не скрашувати його то тим, то іншим.

У Києві Рудигер заступав самого графа Генріха фон Штаде, одягнений в золочений графський панцир, з коштовним мечем, з величезним німецьким шоломом на зігнутій у лікті лівій руці, став він разом з одягненою в багряні, ткані сутим золотом шати малою Євпраксією під церковне благословення, яке було мовби й справжнім, але й не могло вважатися доконче справжнім, бо ж не сам граф Генріх стояв у церкві Софії, а лиш його повноважний замінник. Звичай був такий, що не випадало, аби можновладець виїздив за межі своєї землі для взяття шлюбу, водночас невіста теж не могла мандрувати до свого прийшлого мужа без належних зашлюбин. Тож і заступав володаря його посол, який мав на якийсь час ставати мовби другою іпостассю свого хазяїна. Рудигер, що дорівнювався графові Генріхові й віком, і походженням, і багатствами, а може, й нахабством, залюбки згодився відбути далеку подорож до Києва; мов справжній жених, стояв серед золотого блимання свічок у розспіваній Софії, посипано його разом з малолітньою невісток житом, пшеницею й усякою пашницею, приймав він дари і вручав князеві Всеволодові віно за Євпраксію, зі смаком і вмінням учтував з князями й боярами, слухав пісень про хміль і про «подушечку», разом з невістою відведений був у князівську ложницю, щоб сповнити належним чином звичай покладин, бо ж тільки тоді шлюб вважатиметься справжнім і доконаним і княжна зможе вирушати в далеку путь до свого мужа.

Покладини вважалися здійсненими, аби лиш посол доторкнувся коліном до ложа, але знахабнілий Рудигер захотів повалятися на князівських перинах, застелених парчею; він вказав зляканій і розгубленій Євпраксії на широке ложе, кинув посередині оголений меч, завалився на перини просто в панцирі, і ось так лежали якийсь час, розділені лише оголеним мечем, — зіщулена й перестрашена дванадцятилітня золотоволоса дівчинка, у самій сорочці з тонкого, майже прозорого полотна, і довготелесий баронисько, закутий у залізо, в грубих чоботях, з нахабним усміхом на ще молодій, але вже достоту заматерілій мармизі.

Князі Всеволод, княгиня Aннa, високі гості, які за звичаєм умовних покладин перебували в ложниці, вимушені були мовчки й покірливо спостерігати все те, вдавати захоплення й радість, а Рудигер від того ще більше розсвипячувався і вже навіть пробував у своїй сп'янілості перекотитися через меч до Євпраксії, пригнітити її кволеньке тільце своїм нещадним залізом.

Але князь Всеволод сказав тихо: «Годі!» — сказано ж було так, що баронисько вмить підхопився з ложа. Київський князь славився вченістю, його хвалили за добрість, за любов до святощів і до людей святих та церков з монастирями, однак той, кому треба було знати, відав ще и про те, як при цьому князі, що кохався в ромейських звичаях, випікано очі непокірливим, як виламувано зуби тим, хто не дотримувався встановлюваного церквою посту, як роздирано людей між деревами, як топлено в ополонках з і непослух і непокору. Рудигер, хоч недійшлий віком, мав знатії все про київського князя, тож і скорився одному лиш і'іого тихому нагадуванню: «Годі!»

В путі над Рудигером не було нічиєї влади. Євнраксія? Але ж він мовби сповнює обов'язок її мужа, принаймні до тої хвилі, коли впаде перед замком Генріховим передбрамний міст, розчиниться брама й задуднять старі дубові дошки мосту під копитами коней. Не міг зважитися вигадувати веління для Євпраксії, відбувався ранковими й вечірніми поверховими чемностями, які, треба визнати відверто, давалися йому нелегко, зате поза тим вже ні від кого не залежав, збував неувагою і нехіттю абата Бодо, вигадував усілякі забави зі своїми кнехтами, з яких вирізняв найбільше кнехта на ймення Хундертхемде, тобто «Сто сорочок», бо той рицар усе, що здобув чесно чи безчесно (хоч і важко сказати, де й коли рицар міг добути щось чесно), носив на собі: сорочки надягав одну на одну, корзна так само, чоботи, зброю, посуд в'язав до сідла, напихав у торби, якими його чорний бахматий кінь обвішаний був, як городнє опудало брязкальцями.

Ні в Києві, ні у виснажливій цій путі не зміг Хундертхемде доп'ясти чогось путящого, бо коштовності пильно оберігалися в церквах і на князівських дворах, хутряний звір не давався до рук серед літа, не кажучи вже про те, що в літнього звіра й хутро нікчемне, руські невісти якось уміло вислизали з рук у здобичливих кнехтів, і Хундертхемде так і не спробував жодної з місцевих приваб.

Тепер їхали вони краєм, де люд добував загадковий червець, сушив його на ряднах, готував для купців дорогий барвник. Хундертхемде спробував був набити кілька торб сушеним червенем, та збагнув незабаром, що з того мало поживку, бо хитрі русичі не казали, що ж треба ще зробити, щоб червець став отою червоною барвою для одягу, і кнехт з прокляттями й під регіт своїх товаришів вимушений був спорожнити свої торби, бо везти в Саксонію отих сушених черв'яків було однаково, що набити стільки ж торб саксонською вайдою, з якої, коли знаєш і вмієш, можна виготувати досить цінний синій барвник, та все ге, бач, відоме лиш оцим землериям і зомлесидам, а не вільним рицарям, які покладаються лиш на вірність ока, міць руки й гостроту меча.

Аж нарешті доля змилосердилася над Хундертхомде, і якось, уранці, коли ще лісові пташині щебети не поглинуті були клекотом і диханням валкії, прискочив він до Рудигера, розчорвонілий, з вилупленими очима, запінений від жадібності й зажерливості. Не міг вимовити слова, липі показував кудись наперед товстою рукою, тяжко відсапував, так ніби не на коні їхав, а ніс коня на йласній спині.

— Що?! — спитав згодом Рудигер.

— Там, — пробелькотав Хундертхемде, — там он…

— Грабіжники? Хундертхемде сплюнув з недогадливості молодого барона.

— Там же ж! — страждаючи, здобувся він на вигук.

Валка лиш ладналася в путь. Торочено сакви, запрягано волів і коней, вози, наладовані небаченими багатствами, знов мали вирушати в свій похід; кожен із саксонських рицарів, сам Рудигер уже давно назирили собі той чи той віз і ждали тільки, коли обоз опиниться серед знайомих гір, щоб відчепити від валки уподобане, але про те кожен думав осібно, не змовляючись з іншими, те належало до тайнощів, і коли Рудигер уподобав собі повіз із золотими чашами й блюдами, а Хундертхемде — з чорними рідкісними хутрами, то не міг