Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

Якби Пашка замість сала тараньку чи яку іншу сушену-в’ялену рибу згадав, мучився б зараз Сергійович думками про рибу, а вірніше — про її відсутність. Але ж відсутність у домі Сергійовича була майже повна і безкінечна. Нескінченно довго можна було б перераховувати усе, чого під рукою чи у погребі в нього немає. А ось що має — це можна було б дуже швидко назвати: мед, горілка, різні саморобні настоянки, ліки на перзі та інші бджолині радощі. Десь ще пляшка коньяку «Жовтневий» захована, ось тільки не пам’ятає він, де. Уже і шукав пару разів, та не знайшов. Був би він тріпло, як Пашка, довелося б йому вже давно всі свої запаси з ворогом дитинства розділити. Якось уже і думати про нього, як про «ворога» не хотілося. З кожною новою зустріччю, навіть якщо і лаялися вони, здавався Пашка Сергійовичу все ближчим і більш зрозумілим. Вони тепер у чомусь брати, хоча, дякувати Богові, не рідні!

У двері тихо постукали.

— О! Варто людині допомогти, то вона одразу і більш ввічлива стає! — усміхнувся Сергійович.

Узяв зі столу запалену свічку, у коридор вийшов.

Відштовхнув-відімкнув двері, а за ними темінь вечірня і постать з обличчям не Пашкиним, а молодше, з очима напруженими, у яких вогник церковної свічки відбивається.

Завмер від несподіванки Сергійович. Доки стояв уклякнувши, зрозумів, що незнайомець, якому він двері відкрив, у камуфляж вдягнений, і висить у нього на плечі автомат коротким дулом донизу.

— Ви це, вибачте, що пізно... і без попередження, — заговорив незнайомець з певним ввічливим збентеженням у голосі.

Сергійович зрозумів, що незнайомець навряд чи прийшов його вбити чи пограбувати. Інакше, чого б вибачався. Зітхнув, ближче ліву руку зі свічкою до непроханого гостя простягнув. Побачив, що зовсім юний ще, може, років двадцяти двох — двадцяти трьох.

— Зайти можна? — запитав незнайомець.

— Ну, якщо роззуєшся і залізяку у коридорі залишиш! — проговорив Сергійович награно суворо, хоча тут же і відчув, що голос його ось-ось затремтить зі страху, бо він ніби військовому наказує зброю скласти.

— Роззутися можу, — сказав парубок у камуфляжі. — Зброю залишити не маю права.

— Ну, хоч так, — Сергійович полегшено зітхнув.

Закрив за непроханим гостем двері на залізну клямку і на гачок. Кинув оком на високі черевики, залишені під стіною. У кімнаті хазяїн дому незнайомця до столу запросив.

— Може, горілочки? — спитав для годиться, хоча тут же собі подумки за непотрібну гостинність по губам дав.

— Ні, дякую! — мотнув головою парубок. — Мені б чаю!

— Буде тобі чай, — закивав Сергійович.

Здалося йому, що одної свічки не достатньо для двох за столом. Дістав ще дві. Запалив. Влаштував освітлення, можна сказати.

— Буде тобі чай, — повторив, придивляючись до обличчя незнайомця, перевіряючи, чи не пропустив він чогось на його обличчі при одній свічці. — Звати тебе як?

— Петро я, — сказав парубок.

— А звідки?

— З Хмельницького.

— Ага, — Сергійович зробив голосом вид, ніби щось важливе зрозумів. — Значить, з української армії?

Парубок кивнув.

— Артилерист? — обережно спитав хазяїн дому.

Петро замотав головою, що ні.

— А вас як звати? — спитав.

— Мене — Сергій Сергійович, можна просто Сергійович. То ти, мабуть, Пьотр, а не Петро?

— Ні, я Петро! У мене так у паспорті написано.

— А я за паспортом — Сергій Сергійович, а в житті — Сєргєй Сєргєїч! От така різниця!

— Ви, мабуть, зі своїм паспортом не згодні, — припустив Петро.

— З паспортом-то я згоден, а от з тим, як він мене називає — ні!

— А я і з паспортом згоден, і з тим, як він мене називає, — усміхнувся вечірній гість. Усміхнувся легко, навіть невимушено! Хоча автомат тепер на спинці стільця висів.

— Може, у тебе ім’я у паспорті і в житті співпадає, тому ти і згоден! — промовив Сергійович замислено. — Було б у мене так, я б теж з паспортом не лаявся! То чого ти, Петре, до мене прийшов? Може, треба чого?

— Ага, — кивнув парубок. — Познайомитися захотілося. А то бачу вас уже більше року, а імені не знаю!

— Де ти мене бачиш? — здивувався Сергійович.

— У бінокль, — парубок трохи знітився. — Треба за селом спостерігати. Я б і раніше прийшов, та вдень небезпечно, а в темноті взагалі-то також забороняють, але більш безпечно.

— А яка вдень від нас небезпека? — здивувався Сергійович.

— Від вас власне ніякої, а от від снайперів, які нам то нерви псують, то голови, небезпека ще й яка. Востаннє три дні тому стріляли, від церкви!

— Та не приходить сюди ніхто! — переконливо заявив Сергійович. — Я б сліди побачив! Я ж удома не сиджу!

— Четверо вбитих за рік, і три поранених, — спокійно промовив Петро. Почухав за вухом. Поклав потім якось ніяково на стільницю зелену, ніби шерстяну шапку-балаклаву.

Зробив Сергійович чаю, гостю непроханому налив, собі.

— А що там у вас, на Україні? — спитав. — Сала всім вистачає?

— Усім, — хлопець не зміг втримати посмішку. — Мені також перепадає. Волонтери підвозять. А в країні — як завжди! То крадуть, то вулиці і міста перейменовують. Та кажуть, після війни краще буде! За кордон будемо без дозволу їздити.

— Ну, це ті, хто живими залишаться, — скривив Сергійович вуста та враз і схаменувся. Вийшло так, що він ніби комусь смерті бажає. Вирішив тему змінити. — А перейменовують що?

— А ви що, не в курсі? — Петро широко відкрив очі, посмішка оголила його міцні зуби. — Ах, так! У вас же електрики нема! Значить, без телевізора!

— Електрики давно немає, це так, — сумно закивав хазяїн дому. — Може, полагодять?

— Зараз навряд чи. Небезпечно. Та і для вас же краще телевізор не дивитися — нерви збережете!

— А в мене нерви залізні, не зіпсуються! — похвалився Сергійович. — Я інспектором з техніки безпеки праці на шахтах працював! Ти знаєш, що це таке?

В очах у хлопця повага з’явилася.

— А ти сам чим займався?

— Туризмом. Хотів у Крим переїхати, маленький готельчик побудувати.

— Ну з цим ти запізнився! — махнув рукою Сергійович. — А я в Криму ні разу не бував. А завжди хотілося на морі побувати,