Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
А потім провів птаха поглядом, посміхнувся Сергійович і далі до церкви пішов. Згадав зимове синє пальто Віталіни, згадав її коричневі шкіряні чоботи. Згадав сіру пухову хустку, оренбурзьку. Хустку він їй подарував. Сусідка Віра у Росію їздила до сестри і завжди товар для домашньої дрібної торгівлі привозила. І хустки оренбурзькі також. Віталіна хустку носила, але лише у Малій Староградівці. А коли взимку до себе у Вінницю їхала, залишала її вдома! Видно, не були там, у Вінниці, оренбурзькі хустки в моді.
Згадалося Сергійовичу, як у першу їх спільну зиму до неї племінник приїздив з родиною — дружиною і донькою. І як вони, коли напилися іноземного портвейну, що його племінник на подарунок привіз, пішли на край городу з санчатами і спускалися на них полем до самого нижнього зламу землі. Падали, сміялися, перегукувалися. Важко нагору піднімалися, санчата за собою тягли. І знову вниз летіли. Схил, ніби і не крутий, але всі не дрібні, навіть донька племінника — теж не крихітка. І тому санчата спочатку вниз повільно ковзали. Але потім швидкість набирали таку, що у вухах вітер свистів!
Озирнувся ідучи Сергійович на будинок сусідки Віри. Вікна цілі, двері упоперек товстою дошкою забиті. На дошці, що вже потемніла від зміни погоди, ще видно напис, самою Вірою зроблений. Чорною фарбою: «Господарі живі».
— Дай Боже, дай Боже! — прошепотів пасічник.
Дивно, але такий стверджувальний напис на покинутому будинку радував Сергійовича щоразу, коли його погляд на ній зупинявся. Мабуть тому, що спочатку він про дружину свою, Віталіну, думав. А чому ж це йому так легко про дружину згадується, а ось доньки як такої ні на думці, ні у спогадах немає? Мабуть, тому, що маленькою вона була, надто маленькою, щоб з батьком зблизитися. Чотири роки їй було, коли поїхали вони, його покинувши. Може, і сам він винен у тому? Можливо, треба було йому посміхатися частіше і від нарядів Віталіни не так губу копилити? Може, слід було взагалі менше говорити і більше посміхатися? Хай навіть через те він міг їй і нерозумним видатися. Жінки дурників або таких, хто дурником прикидається, більше люблять чи легше терплять! Хрін його знає, що у сімейному житті головне: кохання чи терпіння?
Та якби після пологового не «вибухнув» Сергійович, жили б вони, мабуть, і зараз разом. Утрьох. Тільки де б вони жили? У Вінниці, у батьків Віталіни? Ні, туди б він не поїхав. А тут би вона не лишилася, навіть якби і дожили до війни разом у мирі та злагоді. Ні, що сталося, те сталося, інакше і бути не могло.
До підірваної церкви лишалося пройти трохи — по чотири двори з кожного боку вулиці: ліворуч тут Крупіни, Далідзе, Петренки і Маціпури, а праворуч — Сєргєєви, старий Лефтій, Корзони й Уріцинови.
Зупинився раптово Сергійович так, ніби сама дорога його зупинила. Щось спантеличило, відкинуло його увагу до ледь віддаленого його ж кроками минулого. Озирнувся. Повернувся метрів на десять. І все зрозумів. Минув він, думаючи про своє, сліди черевиків, які впоперек дороги пунктирну лінію провели. Оглянув їх — видно було, що сліди ці не раз оновлювалися у різні боки. А на дорогу з двору Сєргєєвих і далі у двір Крупіних сягали. Вирушив Сергійович слідами до Крупіних.
Побачив, що двері разом із дошками, що її закривали, від одвірку відірвані і лише прикриті. Потягнув за ручку. Нижня дошка, що впала, з неприємним звуком об зледенілий бетонний поріг скреготнула. Зайшов усередину — холод покинутого будинку війнув йому в обличчя.
У кімнаті на столі три літрових банки відкритих із замерзлою консервацією, а з однієї — з баклажанами у помідорах — виделка стирчить. Під столом дві пусті пляшки з-під горілки. Горілка не звична «Немирів» чи «Московська», а якась «Крутая»! Таку він у житті не бачив. Взяв до рук, втупився в етикетку: «Сделано в Ростовской области». Обидві стулки шафи відчинені, у серванті шухляди висунуті.
«Чужинець ходив», — зрозумів Сергійович.
Вийшов у двір, озирнувся. Побачив, що сліди до дому ведуть. Привели вони його геть на межу городу. Зупинився перед товстим намостом із соломи. Праворуч по сніговій корі гільзи розкидані. Десятків зо два. Згадав Сергійович слова солдата про снайпера, який з боку церкви стріляє.
Постояв над лігвом снайпера, зітхнув. Плечима здвигнув через те, що жодна зрозуміла думка від побаченого на думку не прийшла. Натомість прийшло відчуття холоду.
«Якщо ці звідси по „украм“ стріляють, то „укри“ зрештою гарматою відповідь дадуть!» — подумав Сергійович.
І уявив собі, як летить з боку Жданівки снаряд і ніби роздумує: куди впасти! І вже на льоту в бік його, Сергійовича, двору повертає.
Здригнувся пасічник через страшну гру власної уяви. А що, як зустріне він зараз цього снайпера, а той буде на війну, на своє військове місце йти? Що він зробити може? Сказати? Попросити? Віддати наказ? Людині зі снайперською гвинтівкою щось говорити-наказувати?
Скривив Сергійович вуста. І злякався раптом, що снайпер цей ось-ось і дійсно тут з’явиться. Наставить на Сергійовича пістолет чи автомат, чи гвинтівку свою! А що у Сергійовича? Граната подарована? Так і не знає ж він, куди її сп’яну приткнув! Нічого у Сергійовича немає, нема чим йому себе захистити!
Зовсім неспокійно на душі у пасічника стало. Вибіг він з двору Крупіних і назад додому поспішив. Біля провулку Мічуріна зупинився. Подих перевів. І саме тут самотність свою особливо гостро і важко відчув. Бо вибір дороги з’явився: чи прямо додому і ліворуч, чи на Шевченка, до Пашки.
— Ні, — тупцяючи на місці, вирішив Сергійович, — з пустими руками не можна! Занесу-но я йому бінокль! Мені він вже не потрібний!
Підходячи до будинку, погляд на потемніле небо кинув. А на ньому хмари сині, снігом переповнені. Летять кудись, і невідчутний тут знизу вітер підштовхує їх.
12
Спочатку на стукіт кулаком у двері ніхто не відповів. Тоді приклався Сергійович ще три рази значно сильніше.
— Хто там?
— Та хто ще? — голосно, щоб за дверима чути було, крикнув пасічник. — Я це!
— А! Ти це! — відповів Пашка. — Ну зачекай хвилинку!
