Лазарит - Симона Вілар

– Найдорожчий мій сину, я привезла тобі наречену, – мовила на це Елеонора, – і мені те зробити було непросто. «Чому так?» – запитаєш ти. Адже король Англії нині найіменитіший і найжаданіший жених у Європі! Я теж так вважала, виряджаючи посланців до дворів різних правителів. І що? Імператор Фрідріх, який уже було майже погодився віддати за тебе свою дочку Агнесу, несподівано передумав. Потім дали відкоша при Арагонському дворі й навіть у далекій Данії, мотивуючи це тим, що, поки не буде скасовано заручин з Алісою Французькою, твій шлюб із будь-якою іншою жінкою вважатиметься незаконним. А вже при дворі графа Овернського мені назвали іншу причину: Марія Овернська не може стати дружиною англійського короля, оскільки в коханні він віддає перевагу хлопчикам та юнакам. Здогадуєшся, хто за цим стоїть?

Річард спаленів, але стримав гнів. Чути таке було нестерпно, але ще важче повірити в підступні наміри Філіпа. Незважаючи на цілковиту відмінність характерів і смаків, вони з Філіпом Французьким були близькими приятелями. Лише він підтримав Річарда, коли той повстав проти батька. Було й таке, що їх об’єднувало: пристрасть до полювання, боротьба з норовливими баронами, мрії про майбутній похід у Святу землю. Але вже тоді Річард почав розуміти, що Філіп ніколи не стане йому щирим другом. Вони завжди залишатимуться непримиренними супротивниками через становище, яке обидва посідають. Це було прикро, адже Філіп, примхливий і жвавий, чарівливий і дотепний, який, попри молодість і позірну легковажність, часто давав путні поради, досі йому подобався.

У душі він навіть намагався виправдати Філіпа, знаючи, як той переймається долею безнадійно заплямованої сестри. І все-таки Річард не міг взяти її заміж. Побратися з батьковою коханкою – чим це відрізняється від кровозмішення?

– Мадам, – урешті мовив він, – гадаю, не варто більше повертатися до цих брудних пліток. Поговоримо краще про наречену. Я розумію, який це вигідний для нас шлюб, зважаючи на те, що на наші Південні володіння будь-якої миті можуть напасти графи Тулузи. Якщо я одружуся з Беренгарією, Санчо Наваррський буде хорошим союзником і за моєї відсутності зуміє захистити ці землі. Але яка ж вона, Беренгарія? Образ сором’язливої дитини, закарбований у моїй пам’яті, – це все, що я про неї знаю.

Елеонора всміхнулася.

Річард безпомилково зважив політичні переваги запропонованого союзу, але значно важливіше те, що його нарешті зацікавила наречена. Тому королева не розповіла, що навіть при Наваррському дворі їй довелося заприсягнутися: про Річардів шлюб з Алісою Французькою не може бути й мови. Завдяки її колишній величі король Санчо Наваррський не лише погодився віддати дочку за Річарда Англійського, а й дозволив принцесі вирушити разом із королевою-матір’ю до її сина-хрестоносця.

За наказом Наваррського, принцесу Беренгарію негайно привезли з монастиря, де вона перебувала з причини своєї схильності до молитовного усамітнення й збиралася через певний час прийняти останні обітниці. Проте це суперечило намірам її батька: для своєї чарівної та освіченої дочки він бажав іншої долі.

Беренгарія, яка здобула монастирську освіту й звикла коритися, не нарікала, коли батько-монарх оголосив свою волю: вона має стати дружиною великого воїна та правителя. Навпаки, цю несподівану звістку Беренгарія сприйняла покірно і з тихою радістю. Саме така дружина, мила й поступлива, потрібна бунтівному Річардові. Вона не відволікатиме його від державних клопотів, але завжди буде готова шанобливо і з любов’ю його прийняти.

Елеонора говорила палко й переконливо. Королева розповіла, як мужньо трималася Беренгарія під час виснажливої подорожі через альпійські перевали й Італію, як скромно, шанобливо та стримано поводилася з майбутньою свекрухою.

– Нині вона в одному з монастирів у Калабрії, – повідомила нарешті Елеонора. – Принцеса готова зустрітися з тобою, Річарде, вона чекає на це й готує для тебе весільний подарунок – власноруч вишитий бісером і перлами пасок.

Річард удивлявся в далечінь. Лише три милі відділяють Сицилію від італійської Калабрії. Звідси, з гористого острівного узбережжя, італійські пагорби за затокою були нібито огорнуті блакитним маревом.

Чарівний краєвид, і десь там, нанизуючи на голку одну за одною дрібні, мов дитячі сльози, перлинки, його чекає зворушливо-прекрасна наречена. Вихованок монастирів зазвичай навчають вишивати золотом, шовком чи бісером. Мати каже, що Беренгарія скромна, слухняна та приємної вроди. Справді, кращої дружини й не побажаєш. Але чому ж йому так сумно? Може тому, що в пам’яті досі лунає дзвінкий сміх тієї, іншої?

Річард відігнав ці думки й змусив себе усміхнутися.

– Що ж, мадам, синівський обов’язок зобов’язує мене прийняти вибрану вами наречену. Щодо Аліси, то вона більше нам не заважатиме. Хоч би як казився Філіп, я вимагатиму розірвати заручини, але спершу мені потрібно знайти двох свідків, готових під присягою підтвердити, що французька принцеса мала гріховний зв’язок із моїм батьком і народила від нього дитину. Однак сподіваюся, що до цього не дійде. Честь Філіпа не постраждає, а його сестра уникне ганьби.

Елеонора мовчазно тріумфувала. Це дорого коштувало – вкотре переконатися, що великому воїнові дістався розум мудрого державного мужа.

– Уже завтра Беренгарія буде тут, і ти, не зволікаючи, зможеш із нею обвінчатися! – вигукнула королева-мати.

Але Річард несподівано різко заперечив:

– Ні! Зараз це неможливо!

І, помітивши вражений погляд Елеонори, вже спокійніше додав:

– Другий тиждень Великого посту. Які в такий час весілля?

– Що за дурниці! – обурилася мати. – При всій своїй розсудливості, ти забуваєш про важливу обставину. Якщо ти, розірвавши заручини з Алісою, зволікатимеш з одруженням, твої вороги матимуть чергову поживу для пліток. Що мені казати Санчо Наваррському? І як бути з Беренгарією?

– Я своє сказав. Зайве нагадувати, що ваш син, мадам, очолює воїнство Христа і грішити в піст йому не годиться… – Річард підняв руку, зупиняючи заперечення Елеонори. – Післязавтра я стану до сповіді перед єпископом Сицилії. Маю очистити сумління й отримати відпущення, щоб без сумнівів та вагань вести своїх паладинів на битву з чужовірцями.

– Ти помиляєшся, любий мій сину! Війна сама по собі – це гріх. І хоч яка благородна була б мета, тобі не вдасться не осквернити своєї душі кров’ю та насиллям.

– Я все одно не відступлюсь.

– Але ж Беренгарія! – Елеонора підтримала цей вигук виразним жестом у бік калабрійського берега.

– Якщо я правильно зрозумів, вона в монастирі. Монастирські стіни, хоч і на іншій землі, були принцесі домівкою протягом останніх років. Гадаю, принцеса Наваррська не надто розчарується, якщо побачить мене не завтра, а трохи пізніше. На той час я розірву заручини, сповідуюся і вгамую Філіпову лють. Повірте, мадам, тільки так гідність моєї нареченої не постраждає. До того ж… я переконаний, що така набожна особа, як