"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький
Шрагін постукав у двері, з-під яких пробивалося світло.
— Будь ласка, — почув він голос Емми Густавівни і ввійшов у простору кімнату, яка, судячи з обстановки, була вітальнею. Посеред кімнати стояв рояль з червоного дерева. Попід стіною — цілий ряд стільців з плюшевими сидіннями і маленький диван з різьбленою спинкою. За круглим столом у глибоких кріслах одна проти одної сиділи Емма Густавівна і русява дівчина з заплаканим лицем.
— Пробачте, будь ласка, — винувато усміхнувся Шрагін, — але так вийшло, що в мене немає сірників.
— Лілі, принеси, будь ласка, візьми в мене на туалеті, — мовила Емма Густавівна. Коли дівчина принесла сірники, Емма Густавівна сказала Шрагіну: — До речі, і познайомтесь, це моя дочка Лілі.
— Дуже радий. Ігор Миколайович.
— Ліля, — дівчина підкреслено інакше, ніж мати, назвала своє ім’я і, кивнувши Шрагіну, відійшла до вікна. їй було років двадцять, може, трохи більше. Світле волосся гладенько зачесане і на потилиці зав’язане тугим вузлом. На хворобливо блідому обличчі різко вирізнялися сірі очі, знизу підкреслені синюватою тінню, а зверху — золотавими пушистими бровами. Зовнішність у неї була привабливою, але красивою її не назвеш. Відчувалася якась нервова напруженість у всьому її вигляді.
Емма Густавівна зітхнула і тихо сказала:
— От зосталися ми з нею вдвох і, що з нами буде, не знаємо не відаємо. — Вона підвела погляд на Шрагіна, вичікуючи, що він скаже, але не діждавшись, спитала: — Та й ви наче не збираєтесь виїздити?
Шрагін помітив, як Ліля вимогливо й гнівно подивилася на матір.
— Так, я поки що не виїжджаю, — сказав Шрагін. — У мене взагалі дике становище.
— Посидьте з нами, — запропонувала Емма Густавівна і показала на крісло. — Бачиш, Лілі, товариш теж не виїжджає…
— Це його справа, — відізвалася Ліля, не відходячи од вікна.
— Це правильно, кожен за себе вирішує сам, — підхопив Шрагін. — Але мій випадок справді дикий. Уявіть собі, мене тільки-но перевели сюди на завод з Ленінграда.
— З Ленінграда? — радісно стрепенулася Ліля і підійшла до стола, не зводячи очей із Шрагіна.
— Так, з Ленінграда, а що? — спитав він.
— Це моє найулюбленіше місто на світі, — тихо мовила дівчина.
— Не забувай, Лілечко, що ти на всьому світі знаєш тільки два міста, — повчально зауважила Емма Густавівна.
— Ах, мамо, нічого ти не розумієш! — втомлено промовила Ліля і сіла в крісло.
— Так отож… — вів далі Шрагін. — Питання про моє переведення сюди було вирішене ще до війни. Але наркомат тягнув паперову волинку, і практично мене оформили на тутешній завод тільки вчора.
— От уже вчасно так вчасно! — похитала головою Емма Густавівна.
— І всім тут, зрозуміло, не до мене. А проте хтось все-таки мусить сказати мені, як я повинен діяти?
— Ви що, хочете, щоб вам хтось нагадав, що ви радянська людина і розраховувати жити тут при фашистах не маєте права? — насмішкувато спитала Ліля.
— Лілі, перестань, будь ласка! — по-німецькому сказала Емма Густавівна.
— В усякому разі,— також по-німецькому заговорив Шрагін, — ви, Ліля, не маєте ніяких підстав думати про мене погано, а тим більше говорити.
— Тоді мені лишається тільки припускати, — іронічно і також по-німецькому сказала Ліля, — що вас залишають тут партія, уряд і особисто товариш Сталін.
Те, що вони перейшли на німецьку мову, чомусь одразу загострило їхню бесіду.
Шрагін підвівся:
— Прошу вибачити мені…
— Ігоре Миколайовичу, будь ласка, не йдіть! — заблагала Емма Густавівна. — Хоч ви, може, зрозумієте і пожалієте стару людину. Вже третій день ми з дочкою мучимо одна одну. Мені важко… — Її голос затремтів, і з очей покотилися сльози.
Ліля підбігла до матері, притиснулася щокою до її обличчя.
— Мамо, мамочко, але я сама не знаю, що робити! Заспокойся ради бога!
Емма Густавівна витерла сльози мереживною хусточкою і винувато усміхнулась Шрагіну:
— Бачите, яка в нас неврастенічна квартира.
— Я сам винний, увірвався в вашу розмову…
— О! Вона завжди така! — вигукнула Емма Густавівна, перебиваючи Шрагіна. — Адже вона весь світ, все життя бачить тільки в двох фарбах — чорній і білій. Вона мені каже: «Ти радянська людина, ти повинна звідси тікати». І їй не зрозуміти, що я не можу тікати від могили мого чоловіка, батька її. Все, що було в моєму житті хорошого, минуло в цьому місті, в цьому будинку. Вона цього не розуміє.
— Мамочко, а ти не хочеш зрозуміти мене! — пристрасно заговорила Ліля. — Ти вже не молода, тобі боятися нічого. А що буде зі мною? Іти працювати на фашистів? Краще смерть! Тікати, залишивши тебе саму?.. — Вона почекала відповіді й вигукнула тужно: — Хоча б хто-небудь зрозумів мій стан!
— Дурненька, хай вони сюди приходять, нас це не стосується. Ми будемо з тобою вдвох і залишимось чесними людьми. І раніше були війни, і раніше захоплювали міста, але хіба всі мешканці цих міст автоматично ставали зрадниками? — Емма Густавівна всміхнулась Шрагіну. — Може, залишиться з нами і наш новий сусід. Га, Ігоре Миколайовичу?
— На жаль, Еммо Густавівно, я в своїх вчинках не вільний — я підкоряюсь наказові, який мушу кінець кінцем одержати. — Шрагін подивився на годинника. — Але я чудово розумію всю складність вашого становища. Розумію і вас, і Лілю. Я б дуже хотів вам допомогти, але як? А тепер я мушу йти, пробачте. Мені дуже рано вставати. На добраніч.
Вернувшись у свою кімнату, Шрагін думав не про Лілю і її матір, а про те, що в цілому квартира, здається підібрана вдало…