Заячий пастух - Василь Гайворонський

– Скажи мені, Федю, – запитав Василько товариша, якби оце ми так ішли та й ішли, нікуди й не звертали, просто на схід сонця, то куди б ми могли дійти?

– На схід сонця, кажеш? Там стоять височезні гори. Маківками впираються вони в небо. І там на тих горах вночі спочиває сонце.

– А за горами що?

– Нічого, – впевнено мовив Федько. – За горами знову гори, а за тими горами ще гори.

– А як повернути звідси на захід сонця, то тоді б куди можна дійти?

– О, там море. Таке море велике, що ніколи не перепливеш, хоч би плив усе своє життя.

– А там? – показав рукою Василько на північ.

– Там ще гірше, там край страшний. Казав мені Грицько наш, що на півночі ніколи не буває сонця. Там темно, завжди ніч, і нічого не росте там, і не живе. Я б

туди ні за які гроші не пішов.

– А чого ж туди йти? – погодився Василько. – Інше діло – теплі краї. Ніде нема краще, як на південь сонця.

– Нема, – ствердив Федько. – Той край теплий Бог створив для бідних людей. Багатому що, йому скрізь гарно.

Хлопці здіймали куряву ногами; ставала вона над дорогою жовтавим туманом. Лиско плентався далеко позаду, щоб не дихати запорошеним повітрям. Бігти ж попереду йому ліньки, він не мав приємности з мандрів, не лишався дома лише з почуття обов'язку до своїх друзів.

А хлопці йшли бадьоро, втоми не відчували, їх під'юджувало бажання бачити на власні очі, яка вона та річка, що в ній вода тече день і ніч, і ніколи вся не витече, де тільки вона й береться.

Трапилося хлопцям ще одно село, але не таке велике, як Семенівка, навіть менше від Дешевців, без церкви. Заради обережності хлопці обминули його; хто ж бо знає, що там за люди, особливо молодь, ще, чого доброго, відберуть хліб або й сопілку. Щоправда, хлопці з півхлібини вже з'їли, – приємно йти й жувати, тим більше, що й сонце підбивається до півдня.

Пильно вдивлялися мандрівники вперед, намагалися відшукати якихось ознак річки. Але нічого, крім рівного, зеленого, просторого степу не бачили. Чи не збилися, бува, з напрямку?

Річка виникла зовсім несподівано. Перед хлопцями з'явився глибокий, з крутими берегами рів, зарослий лопухами, густими лозами, гострою осокою, батогами куги, рогозом, а далі пишно височів непролазний очерет, а вже за очеретом лисніла на два десятки кроків завширшки смуга води.

Хлопці стояли мовчки, потім переглянулися, поглядами один одного, запитуючи, чи це й є річка, що про неї доводилось багацько чувати і до якої вони так далеко йшли? Що ж тут гарного? У них у селі ставок куди кращий. У ставку води, мов у морі, не кожен і перепливе його. А тут, якби на доброго плигуна, то, мабуть, і перескочив би з берега на берег. Та й вода, либонь, у річці нікуди не тече, латаття лежить на ній і не рухнеться.

– Отак воно, мабуть, і з теплим краєм, як з цією річкою, – зневірено промовив Василько.

– Е, ні, – мовив Федько. – Про цю річку в книжках не написано. А люди всього набазікати можуть. А про теплі краї не тільки написано, і малюнки намальовано. У теплих краях справді гарно.

Хлопці пішли берегом, в надії побачити щось цікавіше. Але скрізь ті ж очерети, ті ж трави шорсткі та де–не–де самотня верба, а тиша така навколо, що коли плітка вдаряла хвостом по воді, то хлопці злякано здригались.

– Ти дивись, – вигукнув Василько. – Річка кінчається...

Справді, попереду виднілося урвище, а за ним лежав степ. Річка, одначе, не кінчалась, а круто взяла вбік, ламана смуга води, оточена стінами очерету, вилискувала на сонці далі й далі, ген–ген далеко.

Хлопці сіли на березі урвища й позвішували ноги, внизу журкотіла вода, хлюпотіла, вдаряючись об слизьку глинясту стіну кручі. Бризки в повітрі спалахували, мов іскри, мерехтіли, наче сіяні зверху пелюстки квітів. Величезна риба – з півруки завдовжки, виринула десь із глибочини, чорна її спина показалась над водою. Повільно вихляючи хвостом, рибина стояла на місці, видно, вигрівалася на сонці. Аж он, вистромивши з червоними цятками голову, поплив в'юнкий вуж, попрямував до того берега, в латаття. А там на широкому твердому листі сиділа витрішкувата жаба й показувала свій язичок, мабуть, ловила мушок. В гущавині очерету щось зашаруділо, певно, пташка якась шукала поживи чи ховалася від недругів своїх. А вода все біжить, все тече, іноді на хвилях її гойдався листок, плив хтозна–звідки й невідомо, чи буде кінець його мандрам.

Річка дихала, обдавала хлопців пестливою прохолодою. Таки недаремно вони сюди забилися, такого видовища, таких почувань гарних, такого настрою блаженного, здається, вони ще не мали. Василько витягнув з пазух  сопілку й заграв. Дивився кудись вдалечінь, але нічого вже не бачив; залунав над водою тихою, над степом принишклим спів про все те, що відчувала Василькова душа.

Федька не вабила музика ніколи, але цього разу з ним діялось щось дивне; здавалося йому, ніби він літає, а навколо широчінь, дихається легко, приємно, радісно, ніби вже нічого поганого ніде немає. І тоді ж Федько помітив, що до Василькової музики прислухалася, піднявшися з дна річки, риба, повернувся з того берега вуж, повилазили з води окаті жаби, посідали на самих вершечках рослин дрібні пташки–очеретянки, позліталися з степу жайворонки і низько над хлопцями шугали шуліки та кобці.

Та всьому буває край. Кінчилася пісня, і зразу ж ляснула по воді хвостом риба й зникла, розлетілися пташки, поховалися жаби, поплив десь вуж, а шуліки та кобці шугнули десь у височінь.

А Василько заховав за пазуху сопілку й млосно потягнувся, широко розкинувши руки, ніби збирався обійняти й пригорнути до себе