Зима у горах - Джон Вейн
У маленькій залі яскраво горів вогонь. Це так вразило Роджера, що він навіть не глянув на відвідувачів, які вже сиділи там. Затримавшись тільки біля стойки, щоб замовити подвійну порцію віскі, він зразу ж подався до охопленої полум’ям купи вугілля й схилився над нею — хвиля тепла піднялась йому назустріч і огорнула його тіло. Одяг густо запарував. Уперше за довгі години Роджер відчув, що зігрівається. Зігрівається!
— Ваше віскі, сер. Ну й поганюща сьогодні погода! — сказав хазяїн, ставлячи на стіл невелику склянку з золотавою рідиною.— З вас п’ять шилінгів,— додав він, не випускаючи склянку з рук.
Роджер, усвідомлюючи, що справляє враження волоцюги або, можливо, й божевільного, який втік з божевільні, зразу ж збагнув, чим викликано останні слова хазяїна, мовчки розплатився й лише після цього взяв склянку й одним духом проковтнув віскі. Воно, паче блискавка, вдарило по замерзлих нервах його шлунку, й кров відразу ж швидше побігла по жилах.
— А-ххх! — тихо видихнув він і посміхнувся хазяїнові.— Ну, а тепер навздогін не завадить і пінта пива.
Хазяїн завчено посміхнувся у відповідь. Це був маленький на зріст, дуже стриманий чоловічок в окулярах без оправи, схожий скоріше на касира в банку, ніж на шинкаря. Він вправно налив кухоль пива, поставив його перед Роджером і проказав:
— Прошу. З вас два шилінги.
«Прошу» було сказано тому, що Роджер здобув право на чемне ставлення, бо спочатку, як і годиться джентльмену, заплатив за віскі, а вже потім випив його.
Взявши кухоль, Роджер повернувся до каміна. Він вирішив сидіти в теплі доти, поки зовсім обсохне. Тільки тепер він помітив, що в пивній, крім хазяїна, є ще три відвідувачі — всі чоловіки. По другий бік каміна сидів маленький, хирлявий чоловічок з поораним зморшками, обвітреним обличчям, у трохи завеликій кепці й не знати яких великих черевиках. Десь на півдорозі між каміном і дверима сидів молодий чорнявий хлопець з сором’язливим, ще майже дитячим обличчям. Щось певне про нього могли сказати лише його очі, сповнені недовіри та обережності. Навпроти Роджера, аж біля дверей, впритул до стойки сидів ще один молодик — могутньої статури й з фізіономією боксера. У нього були глибоко сховані очиці, хвилясте й жорстке, як гірський верес, волосся й величезні кулачиська, які він уважно розглядав.
Коли Роджер увійшов, цей квартет вів спільну розмову валлійською мовою. І тільки тепер Роджер усвідомив, що встиг почути з неї лише зо дві фрази, перш ніж вона урвалася й запала мовчанка: природна річ, коли з’являється нова людина. Ця мовчанка затягувалась, бо присутні чекали, може, бажаючи подивитись, чи не має прибулець наміру, першим завести балачку чи бодай пояснити, чому це він блукає без капелюха й плаща непогідного осіннього вечора, та ще й у Північному Уельсі.
Щоб якось задовольнити їхню цікавість, Роджер обернувся до чоловічка у величезних черевиках і промовив:
— Ну й мінлива тут у вас погода.
— Атож,—відказав чоловічок після паузи, яка мала засвідчити, що він зважує кожне своє слово,— коли не знати прикмет.
— А мене ця негода застукала зненацька,— зауважив Роджер.— Коли я обідав отам нагорі,— він невиразно махнув рукою в бік гір,— то нізащо не сказав би, що може піти дощ. Чудовий був день. А за якусь там годину розкрились безодні небесні.
— А так-так,— мовив чоловік у величезних черевиках.— Це через те, що ви прикмет не знаєте. А мене цей дощ зненацька не застукав, бо я знаю прикмети. Як на мене, то кожний з нас найкраще тямить у тому ділі, яким займається.
— Авжеж,— погодився Роджер.
— У горах погода міняється швидко,— стиха, ніби сам до себе, озвався сором’язливий хлопець.
— Коли в тебе три сотні овець, яких маєш доглядати,— докинув худорлявий чоловічок,— у світлі від каміна було видно, як він переставив свої величезні черевики,— а вони ж розбрідаються миль на десять у всі боки,— то хоч-не-хоч навчишся вгадувати погоду.
— Авжеж,— знову погодився Роджер. Йому хотілося, щоб на нього перестали звертати увагу. Тоді за хвилину-дві він стане просто відвідувачем пивної. Ще одним звичайнісіньким міським дурнем, якому аж ніяк не слід було потикатися у гори: адже йому забракло здорового глузду навіть на те, щоб одягтися так, як заведено в горах. А втім, Роджеру було байдуже: нехай думають про нього що хочуть, аби тільки дали йому спокій.
Тепер, коли він пояснив причину своєї появи, присутні повернулися до перерваної розмови. Напруження, яке так довго володіло ним, зникло, і Роджер, огорнутий чудесним теплом від каміна, сидів і вдоволено прислухався до гомону голосів. Більше за всіх балакав старий вівчар. Голос у нього був різкий і дзвінкий — і, так само як черевики й кепка, належав, здавалося, іншому, значно дебелішому чоловікові. Сором’язливий юнак говорив зовсім мало, а схожий на боксера молодик тільки щось буркав, вивчаючи свої кулачиська, неначе перевіряв, чи не порепалась на котромусь із них шкіра. В загальній розмові брав участь і хазяїн — голос його звучав спокійно й іронічно. Обидва — і хазяїн, і вівчар — розмовляли північноуельською говіркою валлійської мови, перенасиченою гортанними звуками. Знань Роджера вистачило лише на те, щоб встановити цей факт, що ж до змісту розмови, то він лишився для Роджера зовсім не зрозумілим. Мимоволі складалося враження, що ніякому чужинцеві цієї говірки ніколи не вивчити. Уважно дослухаючись, Роджер силкувався вловити хоч слово, хоч якусь комбінацію складів, схожу на ті, що знайомі йому з інших мов. Але, крім того, що «да» начебто означає «так», нічого більше не второпав. Що ж, завтра доктор Конрой (Понтіпул, 1904 рік) настановить його на путь істини, а поки
