Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк
— Так.
Гребер узяв коробку з-під сигар і вийшов,
Він відразу вирішив нічого не казати Елізабет. Він повинен зробити все, щоб вона якомога довше нічого не знала. Тут усе ясно; гестапо вдруге не стане викликати. Поки що досить і того, що йому доведеться залишити її саму. Сказати їй про батькову смерть було б щодо неї надто жорстоко.
Він повільно рушив у напрямку церкви святої Катарі-ни. Вулиці раптом знову сповнилися життям. Загроза минула. Вона перетворилася в смерть. Але це була чужа смерть. А до чужої смерті він звик. Він знав батька Елізабет лише в дитинстві.
Гребер ніс коробку з-під сигар під пахвою. Очевидно, в ній були останки зовсім не Крузе. Гольтман міг усе легко переплутати, та й узагалі, навряд чи в концтаборі ставляться до таких дрібниць серйозно. При масових спаленнях це просто неможливо. Якийсь кочегар згріб докупи кілька жмень попелу, запакував, оце і все. Гребер не міг збагнути, навіщо таке взагалі робиться. Це було поєднання варварства і бюрократії, яка надавала варварству ще більшої жорстокості.
Він міркував, що йому робити з прахом. Можна було закопати його серед руїн, для цього можливостей досить. Він міг також спробувати поховати його на якому-небудь кладовищі, але тоді довелося б брати дозвіл та урну і Елізабет про все довідалася б,
Гребер зайшов у церкву. Перед сповідальнею пастора Бідендіка зупинився. Табличка «Вийшов» була на місці. Він відслонив зелену запону. На нього дивився йозеф. Він не спав і сидів так, що міг ударити того, хто зайшов, ногою в живіт і зразу ж кинутися тікати, Гребер пройшов повз нього до лави біля ризниці. Через хвилину з’явився Йозеф, Гребер показав йому коробку з-під сигар.
— Викликали через це. Прах її батька,
— І більше нічого?
— Досить і цього, Ви нічого нового не довідалися про Польмана?
— Ні.
Обидва дивилися на пакунок.
— Коробка з-під сигар, — сказав йозеф. — Здебільшого вони використовують старі картонні коробки, бляшанки або паперові кульки: Коробка з-під сигар — це вже майже урна. — Де ви думаєте її залишити? Тут у церкві?
Гребер похитав головок). Він уже знав, де залишить прах.
— У церковному саду, — відповів він. — Адже ж це теж такий собі цвинтар.
Йозеф кивнув.
— Я.можу для вас ще щось зробити? — запитав Гребер.
— Ви можете вийти крізь бічні двері і поглянути, чи немає на вулиці чогось підозрілого. Мені час іти звідси; причетник-антисеміт приходить о першій годині. Якщо через п’ять хвилин ви не повернетесь, я знатиму, що на вулиці все в порядку.
— Гаразд.
Гребер стояв на осонні. По хвилі з дверей з’явився Йозеф. Пройшовши біля самого Гребера, він кинув йому півголосом:
— Усього найкращого!
Гребер рушив назад. Церковний сад у цю пору був безлюдний. Над кущем, облитим дрібненькими білими квіточками, пурхали два жовтих метелики з червоними цятками на крильцях. Кущ ріс біля могили члена капі-тула Алоїза Блюмера. Гребер підійшов ближче. Три могили позападали, а могила Блюмера просіла так, що під дерном утворилася ніби дірка. Це було підходяще місце.
Гребер написав на клаптику паперу, що це прах в’язня концтабору, католика.' Він зробив це на той випадок, якщо коробку з-під сигар хтось знайде. Записку він сховав під бурий папір, потім багнетом вирізав шматок дерну і обережно розширив ямку, щоб туди вмістилася коробка. Зробити, це було не важко. Викопаною землею він знову засипав ямку і поклав зверху дерен. Бернгард Крузе, якщо це був він, таким чином дістав місце в святій землі, у ногах високого церковного сановника.
Гребер вернувся назад і сів на підмурок галереї. Від сонця каміння нагрілося. «Мабуть, це святотацтво, — думав Гребер. — А може, й надмірна сентиментальність. Бернгард Крузе був католик, а спалювати католиків заборонено. Але в даному випадку, з огляду на виняткові обставини, церква повинна заплющити на це очі. А якщо там, у коробці, прах зовсім не Крузе, а багатьох жертв, можливо, навіть протестантів і правовірних євреїв, то й тоді все гаразд. Ані Ієгова, ані боги протестантів чи католиків, очевидно, не матимуть нічого проти».
Він поглянув на могилу, в яку поклав коробку з-під сигар, немов зозуля яйце в чуже гніздо. Досі Гребер не відчував докорів сумління; але тепер, коли все було позаду, на душі йому стало невимовно гірко. Це було щось більше, ніж роздуми про мертвих. Це були роздуми про Польмана, Йозефа і всі ті жахи, які йому довелося побачити, а також про війну і навіть свою власну долю.
Гребер підвівся. В Парижі він бачив могилу Невідомого солдата, доглянуту, під тріумфальною аркою, на якій було-зображено найбільші битви Франції. І йому здалося, що цей запалий клаптик дерну на могилі' члена капітула Блюмера і коробка з-під сигар під ним чимось нагадують ту могилу, а може, навіть щось більше, хоча навколо й немає райдужного ореолу слави та битв.
— Де ми сьогодні ночуватимемо? — запитала Елізабет. — У церкві? *
— Ні. Сталося чудо. Я був у фрау Вітте. В неї є вільна кімната. її донька кілька днів тому виїхала в село. Перебудемо там, а після мого від’їзду ти зможеш там залишитися. Я вже переніс туди всі наші речі. З твоєю відпусткою все гаразд?
— Так. Мені вже не треба йти на фабрику. А тобі чекати на мене.
— Слава богу! Отже, сьогодні ввечері у нас свято. Цілу ніч ми будемо гуляти, а потім до полудня спатимемо.
— Авжеж. Сидітимемо в саду, аж поки зійдуть зорі. А тепер я швиденько збігаю і куплю собі капелюшок. Сьогодні такий день!
— Навіщо тобі капелюшок? Ти хочеш одягнути його сьогодні в саду?
Елізабет засміялася.
— Може, й так. Але це не так важливо. Важливо те, що я його куплю. Це символічно. Капелюшок — немовби прапор. Його купують щасливі або нещасливі люди. Ти цього не розумієш, еге ж?
— Ні. Але все одно давай купимо. Відсвяткуємо цим твоє звільнення. Це важливіше, ніж вечеря. Крамниці ще відчинені? А тобі не треба для цього талонів на одяг?
— Я їх маю. І знаю, де продаються капелюшки.
— Добре. Купимо капелюшка до золотистої сукні.
— До неї капелюшок не потрібен. Це вечірня сукня. Ми просто купимо якого-небудь капелюшка. Це конче потрібно. Отже, з фабрикою покінчено.
Половина вітрини в крамниці вціліла. Друга половина була забита дошками. Вони зазирнули
