Вогненне око - Олесь Ульяненко
Тож дамам не треба було повторювати – війна. Передусім треба віддати належне їхнім чоловікам – ті, хоч убий, воювати ніяк не хотіли; вони раді віддати на відкуп і до цього невірних своїх дружин, а зараз під знаком страху та часу вони пустили цю справу на відкуп власній совісті. Дами не дозволяли себе цілувати; дами вже знали ціну часові, що підступив немилосердно під пороги їхніх домівок; дами віддавалися зі зміїною мудрістю у стайнях, де тхнуло солодким жереб'ячим потом, у богадільнях та в під'їздах. Спробуйте сказати, що вони чинять щось недобре. Вони певні свого обов'язку народжувати і вбивати. За якихось кілька днів, перед тим як до території нової держави підступили урядові війська, вони виконали свій обов'язок не те щоб належно, а виявили в тому здорову надмірність, заслуживши навіки славу найкращих агітаторів поневоленої честі. Коли йому прийшла пора прощатися з життям, навряд чи він пам'ятав їхні сумні очі, – жінок відводили до яру і по двоє розстрілювали, лишень на пострах робітникам, які підняли бунт на заводі, озброївшись кийками і допотопними рушницями. Коли вийшов їхній делегат, то Ходун стояв, взявшись у боки, чвиркаючи слиною через верхню губу. Делегат, низькорослий чоловічок, голова місцевої профспілки, зачитав вимоги перед незворушним, обернутим до порожнього осіннього неба обличчям старшого Роздайбіди. Той навіть не мугикав: невідомо, чи слухав, чи про щось своє думав. Нарешті, він з висоти свого становища і зросту подивився на профспілкового лідера, витягнув кривого тесака і полоснув від вуха до вуха горлянку. Робітники відповіли безпомічним торохкотінням рушничних пострілів. Того дня пройшла перша чутка про справжню війну. Ліліпут з'явився з диктатором і зачитав універсал про інтервенцію. З полотна залізничного вокзалу злетіли перші гелікоптери – вони прибули разом із новітньою апаратурою, що зараз іржавіла під осінніми дощами. Гелікоптери методично, впродовж чотирьох годин, бомбардували завод; навіть коли робітники вивісили білий прапор і побігли, як мурашва, крутим схилом, вони продовжували стріляти, жбурляти ракети і бомби, піднімаючи догори червоні вихори глини та розірвані трупи, що глухо гепали на землю. Наступного дня добровольча армія виступила в похід боронити батьківщину. Вони крокували центральною вулицею, плутаючи кроки; аж коли ступили за місто, то спохопилися: зник або не з'являвся зовсім полковник Кравченко. Це в галасі вітань і проводів забулося надто швидко, – по узбіччях лопотіли прапорцями й сукнями жінки; діти забиралися на дерева й паркани, звідки їх стягували поліцейські, а жінки запопадливо заголювали сукні, чим затримували просування визвольної армії. Місцями дислокація нагадувала дикі гульбища радісного, до смертельної лихоманки збілілого люду, тільки не військові дії. Щоправда, все населення вимахувало різноколірними прапорцями, співало патріотичних пісень. Замшілі діди в синіх мундирах виходили ввечері до таборів, щоб повчити непутящу молодь військової справи – це закінчилося сумно: дідів топили в озерах або ті ж таки патріархи допивалися до поросячого вереску, і вранці їх знаходили задушених, позеленілих, зсудомлених у власній блювоті. Слава Богу, – ця історія позбавила нас докладних і трохи забудькуватих державних борзописців, авторів історичних романів, благеньких оповідок, бо нам би не раз довелося паленіти з сорому, згадуючи поведінку героїв, які нарешті зібралися докупи і рушили, співаючи незграбно пісню «Куди ти, хлопче, йдеш», а на додачу, як вислід, – народ завжди обтяжений моральністю, осудом і ще чимось. Куди нам після цього подітися? Тож імовірно, що полковник Кравченко рухався зі своїми молодцями іншим шляхом. Спостережливі люди, а ще й злі язики подейкували, що пана полковника бачили біля озер, у чому мати народила, в товаристві підстаркуватих, тлустих молодиць, які марширували під дудки та волинки, тримаючи «у фрунт» пляшки з шампанським. А тим часом дві армії повзали вздовж кордонів, збираючи порожні пляшки, потайки, подалі від секретних служб, обмінювалися таємницями, де дешевше пиво і як найбезпечніше перелізти кордон; повпивавшись, солдати бабахкали з рушниць, нудилися за домівкою, погрожуючи командирам: мовляв, не одна осика тремтить, чекаючи на їхні офіцерські шиї. У столиці, на диво, не сполошилися. Проте люд потроху прикуповував макарони, сіль і сірники.
Добропорядний громадянин першим зметикував, куди полетять бомби. Одна з газет, до голосу котрої прислухалися, здійняла справжній скандал, – несподівано заявила, що озброєні до зубів колаборанти прорвали на півдні державний кордон і з кровопролитними боями просуваються в глиб країни. За день, а може, раніш, зі зняттям головного редактора, інформація була рішуче заперечена. Загалом заперечити це виявилося неможливим – перша бомба з гелікоптера впала на околиці золотоглавої. Так почалася війна. Столиця не могла отямитися, армії стояли до глибокої зими, шануючи одна одну дулями, а генерали ворожих сторін ходили один до одного в гості, щоб поділитися спогадами або тютюнцем. Вони сподівалися, що два правителі якось домовляться, налагодять стосунки. Кажуть, хтось необачно вимовив слово, – справжній правитель переоцінив свої сили, а вважай, і свого народу. Тож почалася війна. Військові дії, про які розводитися не варто. Відкрийте будь-який військовий атлас, складений одразу по війні, де чомусь усі супротивники постають не те щоб дурнями, а такими от недоріками, і тоді вам, якщо вистачить трохи терпцю, одразу стане-таки щось зрозумілим про хід баталій і походів. Вам відкриються широкі овиди інтелекту полководців, героїзм вояків, обопільний патріотизм і ненависть до ворога. Просидівши в бібліотеці до глибокої ночі, на превелику радість, ви віднайдете й побачите затерті світлини ваших світочів під простреленими прапорами, під кулями, в рукопашному бою, на фоні кучерявих вибухів. Головне в отих книжках – ви бачите непереможність обох армій, гори трупів, що їх вояки під керівництвом своїх генералів понакладали на полі бою…
Отож на те вона війна. Когось там за кадром вішали, когось нагороджували – такими фактами здебільше цікавляться внутрішні служби, скликаючи трибунали, забуваючи про розпачливий крик обивателя, в котрого забирали не лише останню курку, а й життя. Чого воно варте в порівнянні з життям тих, які крутять колесо історії, що ніяк не хоче обертатися навколо їхнього обійстя? Як жив диктатор? Знову в нагоді нам не стане замурзаний чорнилом історик. Не знаю – останні його дні навряд чи різнилися від попереднього життя.
