Червнева злива - Тимофій Гаврилов
— Ми партнери.
Аплодисменти.
— Ми НАДІЙНІ партнери. Нас не розʼєднають ні атомні бомби, ні землетруси.
Бурхливі аплодисменти.
Тут поважають сказане слово.
Панове, я не прима-балерина, не футболіст, який рве ворота красивими голами. Я — вбивця. Так, я зробив карʼєру. Я — тінь мого президента. Це і є справжня демократія — від параші до Маріїнського палацу. Мій президент зривав з перехожих хутряні шапки, як сьогодні це роблять ваші активісти на вулицях ваших чарівних міст. Він також був проти знущання над тваринами. У наші часи за таке не гладили по голівці. Він — ваш ґуру й предтеча. То була велика держава... Держава слави... Славія... Це вам не щось, панове, це — Славістика!
Я не Санта Клаус. Я — бізнесмен. Я не маю боргів, нікому нічого не винен. Я сповна з усіма розрахувався. Кажуть, що я — політик. Ще недавно мені таке й не приснилося б. Але якщо ви кажете, що це так, я не заперечую. Мені тиснуть руку, я — один із тих, від кого щось залежить. Це не зовсім моє. Я чоловік простий. Світ моєї старої, світ, у якому я виріс, ближчий і зрозуміліший мені. Як би це вам пояснити... Я розумію його без перекладача.
Ми прямували до виходу — крізь галас, тисняву, повз мікрофони...
— Будь ласка, кілька слів.
Молода, в джинсах, ще майже шмаркачка загородила собою шлях. Кілька слів? На це, лялюню, потрібен час. Кількома словами не обійдеться. Це значно довша історія. Колись іншим разом я розповім тобі про все, що тебе цікавить. Пропустимо по коньячку, якщо ти не проти.
Я — один із них. Чим я гірший? Тим, що вколошкав фізичного батька? Від подібного ніхто не застрахований.
Я звільнив землю від кількох мерзотників — не думаю, що хтось надто сильно побивався за ними. Я — вовк. Тобі нічого не загрожує. Якщо ж ти смердиш, якщо ти смердиш зсередини, з глибини твого гнилого нутра, тебе можуть зачепити мої гострі зуби. Це я так, образно, як мовлять у нас. У нашій Країні-Славістиці.
А тепер — коронний номер. Моя вставна щелепа. Свої зуби я подарував тюремним наглядачам — на згадку, щоб не забували про мене. Плата за прозріння. Могло обійтися дорожче. За вбивство — те перше, якого я не скоював.
Ви облажалися? Вас лоханули? Ви самі цього просите, як мій покійний братан-зведенюк чергової дози, щоразу нової й нової. Одного дня все це кепсько завершується. Ваша ціна — кілограм гречки.
Справжній вбивця — хто вбиває надію. Що було б зі старою, якби вона не трималася за промінчик світла? Що сталося би зі мною, якби вона не вірила в мене, відчайдушно і неослабно? Стара привозила передачі, днювала і ночувала під зоною, а я не бачив ні її, ні хавки. Те, що стара відривала від себе, згрібаючи останні копійки, зжирали наглядачі і їхні діти. Уявіть, як вони все це апетитно наминають, у той час як ви хлебчете помиї.
Авжеж, я не завжди був політиком і бізнесменом. Я піднявся із дна. Мене ніхто не запитував, чи хотілось мені там бути. І, як ви здогадуєтесь, повертатись туди я не збираюся.
Ваші кривдники винайшли кнопку, яка одним натисканням знищить світ, проте так і не придумали ліків від раку. Або як відростити ногу. Чи щелепу. Їхнє мислення працює в іншому напрямку. Їхній геній процвітає на інших реґістрах. Такий світ давно вже заслужив, щоб його спустили в унітаз.
Добродії засіють світ соєю, якщо це приноситиме прибутки, змусивши вас жерти її від ранку до вечора. Засіють трупами вас і ваших дітей, якщо від цього наростуть проценти.
Одного дня ви захаркаєте кровʼю. Але фармаіндустрія до ваших послуг — все це чекає на вас. Мільярди таблеток, які вам належить проковтнути, щоб процвітав чийсь бізнес. У всього свій термін придатності — в людини теж. Незамінних немає. Збитки — це завжди кепсько. Збитки породжують кризи. Про це вам економісти джінґлбелз заспівають.
Хочете побачити, як деґрадує людина? Як розкладається живцем? Фізично й психічно. І що від неї на виході.
Хто ж відмовиться заробити? Ми були напівкровними, від спільного батька, лише довго нічого не знали про це (воно нам не дуже то й заважало). Від того, якого я прикінчив на порозі збудованого ним будинку. Ми перетнулися зрілими мужиками — я з моїм досвідом, він — зі своїм. Якщо людина прагне зруйнувати себе, їй ніщо не завадить. Проте брат є брат. Одного дня він відкинув копита. Загнувся від передозування.
Я — чистий. Я знаю свою ціну. Я нікого й нічого не зрікався. Як це написано... Я сягнув у кишеню, папірець усе ще лежав там, я добув і розгладив його. «Зерна неправди за собою...» — я зібгав і пожбурив його геть. Цидулка більше не знадобиться.
Червоний килим зміївся від автомобільних дверцят, зникаючи в глибинах освітленої кришталевими люстрами багатоповерхової споруди. Переді мною тут приймали Путіна.
Коли я йшов, з дерева впав листок. Запопадливий клерк кинувся прибирати його. Я втелющив підпис під угодою про економічне партнерство. Ще буде багато підписів — вирішальний поставить наш президент.
Того дня мене розривали на частини.
Опісля ми непогано розважилися. Всі вже лаштувались підводитись, як раптом директор Славістики заспівав, а потім поліз цілуватися. Я зупинив його — якомога делікатніше, щоб не нашкодити дружбі між народами.
В мене традиційна орієнтація — навіть тоді, коли вихилю. Я міцно стою на ногах. Матінка-земля носить мене. Вона все стерпить — ще не такого набачилася. Досить, що ми ходимо нею.
Коли ми покидали корчму, довелося взяти сусіда, з яким ми поруч просиділи вечір, в оберемок.
— Ти теж там працюєш? Він — твій директор? Хороший пацан.
— Ні...
— Нехороший?
— Хо...роший... Але...
— Але що?
— Він не мій... директор...
— А що ж ти за один?
— Я — автор...
— Автор чого?
— Просто автор.
Кент нализався. Він ледве тримався на ногах.
— Бидло... твердий кулак... інакше... — його язик обертався, авторові кортіло базікати.
Старий, це ти мені розказуєш?
І раптом його понесло:
— Як... я... люблю... вас... гуцулів...
— Я не гуцул, чудак.
— ...як... рідну... неньку...
— А батю?
— Батю? Мій батя... був... наці... Наці... Знаєш... хто... такий... наці?.. Нацист.
— Знаю. Мій старий таким, як твій батя, тельбухи випускав.
— Я... написав... про... нього... книжку...
— Про мого старого?
— Про батю...
— Мій старий — герой.
— Мій... батя... — чудак злякано роззирнувся, — теж.
— Ну і ти, сподіваюся, накатав про це?
— Тссс... тихіше... Ні...
— Чому?
— Не можна.
— Як
