💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
сльози, які люди затлумили в собі. Чорт забуває, що його діло не очищувати людські душі, а каламутити, він сам плаче, адже то дивак-чорт. Сльози його чорні, як смола, й сам він чорний; скрипка — це серце його розтривожене, і не може він повернутись до своїх з отакими виплаканими очима і з отаким дивним, як на чорта, смутком: люди плачуть і моляться коло нього. Осип і сам плакав, коли чув цю розповідь, сестра гладила його по голівці, і її голос м’яко й ніжно плив у вечірньому присмерку: «Ну, дурненький,— це ж казки!» — «Але ж таке є!— казав він, зводячи заплакане обличчя.— Коли б не було, чи розказували б таке?» Вона тихо й лагідно сміялася, а музика грала й грала, чорт сидів і сидів, очищаючи людські душі, і плакав з того, бо що то за чорт, коли він уже давно, гой, давно не чорт!..

Решту дороги Осип сидів, наче приглушений. Ближче до Сторонця-Путилова гори ставали нижчі й розлогіші. Осип їхав зовсім стомлений та вичерпаний. Готувався й до останньої зустрічі — його чекало рідне містечко. Два роки, які прожив у Чернівцях, були як той-таки Німчич — розділяли його життя на там і тут. Здалося Осипові: шлях, на який ступив учора,— тільки малий початок чогось довгого, важкого, веселого і смутного. Там, попереду, прочинявся для нього малий світець, густо залита сонцем місцина: дивилася на нього сестра, і її блідий образ поступово розмивався промінням. Наче розтавала перед його зором, хоч тягся до неї всією душею. Йому вже хотілося, щоб швидше закінчилася ця дорога, щоб зникли всі мариська, котрі так втомлюють душу, щоб увійти пружкою ходою у материн дім і побачити серед двору зраділих на його повернення родичів, його погляд вужчав і вужчав, повіки лишили тільки малу щілинку, і крізь ту щілинку він побачив нарешті долину й хату у ній: стояла біла й крита гонтою, темніли господарські прибудови, а все обійстя обнесено парканом з жердин. Супиться скеля над Путилівкою, а навколо стигнуть і дрімають тихі розлогі гори. «Скоро вже, скоро, — думав він. — Онде біжить назустріч брат Іван, біжать слуги й махає ясною голівкою Павлина. Павлина сміється, скоро вже, скоро, мила, люба Павлино, як це я не згадав про тебе досі? Там, серед двору, сидить, наче королева, Марія, бідна смутна Марія з чудовою всмішкою на вустах, з прегарним обличчям, яке так ясно світиться! Павлина крутиться коло них, сьогодні яскраво палає сонце, в такі дні й треба зустрічатися, а там поблизу — церква, хати, знайомі обличчя сусідів, серед яких стоїть гарний і неприступний Іван Косован...»

Осип бачить материне лице й вуста, котрі ворушаться: щось вона йому говорить. Але слова її розсипаються, як горох, і він ледве вловлює, що мати сповіщає йому про кінець мандрівки. «Нема краще,— думає він,— за ці місця і за гуцульські гори!» Над ними чисте, як дорогоцінний камінь, небо, смеречина зеленіє, пташки не втихають, трава й трава, і барвінок по ній... спиняється, ага, цей барвінок, але ні, звичайна трава — стелиться цупкими стеблами, листочки круглі й зелені, але чомусь це отам далеко в тому світляному колі, яке мріє перед ним, так дивно грається тими листочками Марія?

5

Дорогами Гуцульщини йшли жовніри. Похилені, похмурі, вони йшли та йшли, наче біле вороння, засівали гори своїми понурими лицями, і гори від того немов зблідли чи завмерли в передчутті якогось жаху. Жовніри йшли правильними рядами, однотонними, як біль, який засіяв Осипову душу; попереду гарцювали офіцери, і люди, виходячи з хат, замерзали біля своїх обійсть. Говорили про Лук’яна Кобилицю про якісь змагання панів з гуцулами, ліси й пасовиська, але Осип мало в тому тямив. Врешті, йому було не до того — вдома вмирала сестра. Вранці в неї пішла горлом кров, і вона перестала говорити. Лише дивилася болющими гарячими очима, і він не міг витримати того погляду. Сидів біля сестри, і сльози текли йому по щоках. Тоді його прогнали, він стояв обіч дороги й дивився, як входять до Сторонця жовніри. Вночі гукав на хаті пугач, і йому снилося, що той пугач оре на городі плугом без коней і з лоба йому тяжко сиплеться піт.

День видався сутінний і хмарний, хмари висіли над Сторонцем, наче віщуни, окрім того, йшли та йшли жовніри, і він думав, що хмари й жовніри — щось одне. Знову вступив у хату, сестрі вже дали до рук свічку, і вогник на її грудях нерівно пританцьовував. Не міг на нього дивитись; в хаті було повно людей, сусідів та родичів, які бозна-як встигли довідатися про нещастя. Приїхали майже всі Ганицькі, Волянські, Кантеміри, приїхали куми й дальші родичі яких він і не знав до ладу; в хаті стояв шепіт, наче була вона заставлена деревами і по тих деревах гуляв вітер — всі чекали на попа. Осип перший побачив його — вітер віяв в обличчя, і попова борода звіювалась вправоруч; він зігнувся, й ризи його також звіювалися праворуч. «Нікуди не йди!» — схилилася до нього мати. «Онде й панотець!» Панотець уже заходив, його сите обличчя було вмиротворене й, Осипові здалося, байдуже. Слухав бубоніння панотця, і навколо наче туман розстелявся; Осип жив у тому тумані, як вогонь із свічки, що так дивно метилявся на грудях у сестри. Туман чавив його, за вікном плелися хмари, лягали на гори — там і досі йшли жовніри, хай і не міг він того бачити з хати; сестрі полегшало, і вона висповідувалася. Голос її плив, як шурхотіння попелу; скоро все закінчиться, подумав Осип, а тоді... йому здалося дивним, що не матиме вже Марії, що ці хмари заберуть її від нього і що вона вже не заспіває йому пісень.

Підійшла до нього мати — побачив її біле як стіна обличчя, гострі очі, які не могли плакати.

— Йди, сину, попрощаєшся!..

Він підійшов до сестри. Кожен крок давався йому з натугою, двигав тими ногами, як олив’яними. Їй і справді полегшало, а на щоках цвіли рум’янці.

Відгуки про книгу Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: