Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг

Великий Джордж посміхнувся і сказав:

— Дякую, сер. Маю сказати: уся справа в соусі.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

10 листопада 1967 р.

У саду знайдено череп

Вітаємо нашого нового губернатора, місіс Лерлін Воллес, яка здобула беззаперечну перемогу над іншим кандидатом. Вона була чарівна на церемонії інавгурації та пообіцяла платити її чоловікові Джорджу долар на рік за те, що він буде її консультантом номер один. Успіху, Лерлін!

Не менш хвилюючою за нашу нову губернаторку стала знахідка, зроблена в четвер вранці на пустирі біля старого будинку Тредґудів — людський череп.

Це не череп індіанця, стверджує коронер із Бірмінгема. Він не надто старий, у нього скляне око і, ким би не був небіжчик, йому відтяли голову. Коронер стверджує, є всі підстави підозрювати умисне вбивство. Усіх, у кого зникла близька людина зі скляним оком, просять звертатися до газети «Бірмінгем ньюз». Або зателефонуйте мені, я зроблю це за вас. Око має блакитний колір.

Минулої суботи моя друга половинка утнув чергову дурницю — дістав серцевий напад, налякавши бідолашну дружину до смерті. Лікар сказав, нічого серйозного, але йому треба кидати палити. Тож тепер у мене вдома живе ведмідь-буркотун, але я терпляче панькаюся з ним, і весь останній тиждень містер Вілбур Вімз отримує сніданок у ліжко. Якщо хтось зі старих телепнів хоче допомогти мені підбадьорити його, приходьте, будь ласка. Тільки не приносьте з собою жодних цигарок, бо він спробує їх у вас відібрати. Я вже знаю — він поцупив пачку моїх. Гадаю, мені теж доведеться кидати.

Щойно оклигає, повезу його на відпочинок.

Дот Вімз

Готель «Де Люкс». Номери для джентльменів

Північна 8-ма авеню. Бірмінгем, Алабама

2 липня 1979 р.

Один кольоровий джентльмен спитав щодо іншого кольорового джентльмена, який сидів у фойє та постійно сміявся:

— Цей нігер божевільний, чи що? Із чого він там регоче? До нього ж ніхто не говорить.

Рябий адміністратор-мулат відповів:

— А йому не потрібні співрозмовники. Він схибнувся вже давно.

— Що він тут робить?

— Одна жінка привела його два роки тому.

— Хто за нього платить?

— Вона.

— Гм-м-м…

— Щоранку приходить і вдягає його, щовечора вкладає спати.

— Нічогеньке таке життя.

— Отож-бо.

Предмет їхньої розмови, Артис О. Піві, сидів на оббитому червоним дивані, з якого крізь усі шпарини й прорізи лізла багаторічна набивка. Його затуманені полудою карі очі не зводили погляду зі стінного годинника з рожевим неоновим кільцем по краю. Крім нього, єдиним предметом на стіні була реклама цигарок із зображеною на ній чорною парою, яка насолоджується цигаркою «Салем». Реклама запевняла, що її дим прохолодний, як гірський струмок. Артис закинув голову і знову розсміявся, оголивши бездоганні сині ясна, в яких колись блищали золоті зуби.

З точки зору навколишнього світу, містер Піві сидів у приймальні вбогої нічліжки, на наданому місцевими службовцями рушнику, оскільки він мав звичай дзюрити навіть крізь гумові штани, які щоранку надягала на нього жінка. Але для самого містера Артиса О. Піві надворі був знову 1936 рік… Цієї ж миті він ішов Північною 8-ю авеню, у пурпуровому костюмі з акулячої шкіри і грубих лимонно-зелених чоботах за п’ятдесят доларів. Він щойно намастив лосьйоном волосся, і тепер воно пряме й блискуче, наче чорний лід. І під руку з ним цього суботнього вечора простує міс Бетті Симмонз, яку світські колонки газети «Слеґтаун ньюз» називали улюбленицею бірмінгемської чорношкірої богеми.

Вони щойно проминули «Мейсонік-голл» і, без сумніву, північним трамваєм прямували до Енслі, до бальної зали на перехресті Таксидо, де сьогодні мав грати Каунт Бейзі — чи то був Кеб Келловей?

Не дивно, що він сміявся. І дякувати Богові, що не дав йому згадати сумні часи, коли бути «нігером» суботнього вечора було аж ніяк не весело. Ті довгі тяжкі ночі у в’язниці Кілбі, коли його били, копали, штрикали ножем — що охоронці, що в’язні; коли доводилося спати з розплющеним одним оком, щомиті готуючись убити або бути вбитим. Останнім часом розум Артиса дуже нагадував «Театр пустощів»: тут демонструвалися лише легкі романтичні комедії, де в головних ролях були він сам і величезна кількість коричневих, бронзових і жовтих красунь із рухливими стегнами і пристрасними очима…

Він стукнув по колись блискучому, а тепер потьмянілому поруччю дивана і знов засміявся. Цього разу в його голові прокручувалася картина, головною дійовою особою якої був він сам. Ось він, після перебування в Чикаґо, почувається великим цабе, адже може тепер без кінця вихвалятися, що наживо бачив різних зірок — «Матусю Тріску» Етель Вотерс, Інкспотів — Лену і Луїса… Стерлися з пам’яті образи на білих жінок, які вперто не визнавали в ньому чоловічого єства. Іноді саме ця зневага сповнювала його мстивими почуттями і штовхала до дій — аби лише довести, що він усе ж таки чоловік.

Хочеш білу жінку?

Я ніколи не жадав жодної білої жінки! Максимум — окторонку.

Насправді ж він любив тілистих і чорних. Що чорніша ягідка, то солодший сік. Його могли назвати татком більше дітлахів, ніж він готовий був визнати. І хоч йому доводилося посміхатися та розшаркуватися, це анітрохи не турбувало його. Бо в нього була таємниця…

Так, життя солодке: жінки, важливі розмови, «Лицарі піфій», «Верховний володар»; право ходити з гордо піднятою головою; право сидіти на ґанках; найвишуканіші чоловічі одеколони; жінки у персикових сатинових пеньюарах і ошатних сукнях до п’ят; коричневі капелюхи-котелки й пальта з комірцями, прикрашеними пурпуровим, бордовим і зеленим хутром; жінки в опівнічному світлі, що цілують тебе на прощання; сигари з Куби, золотий годинник, який можна було дістати з кишені, щоб дізнатися час або просто похизуватися… Воруши сідницями! Розважайся в барі «Чорна тінь». Освітли шкіру, стань ближчим до нас. Якщо білий — будеш нам милий. Якщо мулат — будеш нам брат. Окторон? Маєш друзів вагон! А як чорний, друже, то радій не дуже… радій не дуже…

Далі дія картини перекинулася в п’ятдесяті. Він стояв перед магазином у «Масонській вежі», брязкаючи монетами в кишені. Шелест і дотик паперових грошей ніколи не приваблювали його, він не мав шаленого бажання гарувати до сьомого поту, щоб здобути «зелених». Для щастя йому цілком вистачало повної кишені блискучих червінців і четвертаків, здобутих в оманливій грі, відомій у чорних кварталах як «Стрімкі крапки», «Сім-одинадцять», «Зміїні очі». Але часто-густо дріб’язок був дарунком від чергової вдячної коханки.

Коли у віці 80 років він через природну втому й похилий вік утратив усі свої можливості, чимало дам у Слеґтауні залишилися розчарованими. Він був дамським підлесником — явищем рідкісним і дорогоцінним.

Картина пришвидшилася, образи і звуки стали виринати