Аеропорт - Артур Хейлі
— Гаразд, — відповіла Сінді. — Бурбон з водою, тільки з водою не переборщи. І прошу, звертайся до мене на ім’я; думаю, ти його знаєш.
— Звісно, Сінді. — Очі журналіста світилися захопленням та відкрито оцінювали її. Що ж, подумала Сінді, чому б і ні? Вона знала, що сьогодні видається привабливою; вибрала гарне вбрання та макіяж.
— Я зараз повернуся, — запевнив її Дерек Іден, — тож нікуди не йди, якщо я вже тебе знайшов. — Він цілеспрямовано пішов у бік бару.
Стоячи в очікуванні, розглядаючи «La Salle Salon», Сінді перехопила на собі погляд літньої жінки у квітчастому капелюшку. Сінді миттю тепло усміхнулася, жінка кивнула, але одразу ж перевела погляд. То була журналістка світської хроніки. Біля неї стояв фотограф, і разом вони планували світлини для макета, який, імовірно, займе цілу сторінку в завтрашній газеті. Жінка у квітчастому капелюшку зібрала разом кількох благодійних працівників з їхніми гостями, ті збилися докупи і слухняно всміхалися, намагаючись мати невимушений вигляд, та водночас втішені, що їх вибрали на цю роль. Сінді знала, чому її пропустили; на самоті вона була недостатньо важлива, хоча все було б інакше, якби приїхав Мел. У житті міста Мел посідав високий щабель. Неприємним було те, що він зовсім не переймався своїм соціальним статусом.
З іншого боку зали блимнув спалах фотоапарата; жінка в капелюшку записувала імена. Сінді мало не плакала. Вона брала участь майже в кожному благодійному заході… добровільно, важко працювала, засідала у найнудніших комітетах, виконувала невдячну роботу, від якої поважніші жінки відмовилися; і все заради того, щоб її отак обійшли увагою…
Пішов ти нахер, Меле Бейкерсфелд! Нахер зі своїм сучим снігом! І до сраки твій вимогливий, смердючий аеропорт, що руйнує наш шлюб!
Журналіст Дерек Іден уже повертався з випивкою для Сінді й для себе. Пробиваючись крізь залу, він побачив, що Сінді за ним спостерігає, та усміхнувся. Вигляд мав упевнений у собі. Якщо Сінді хоч трохи знала чоловіків, то він, мабуть, вираховує свої шанси на те, щоб переспати з нею сьогодні. Журналісти, припускала вона, знають усе про самотніх жінок, яким бракує уваги.
Сінді сама дещо обраховувала стосовно Дерека Ідена. Ледь перевалив за третій десяток, подумала вона; досить зрілий, щоб мати досвід, досить молодий, щоб його можна було навчити кількох штучок та збудитися, а це Сінді й любила. На перший погляд, привабливе тіло. Він буде уважним, можливо, ніжним, даватиме, а не тільки братиме. І він доступний; ще до того, як пішов за випивкою, він це чітко показав. Комунікація не забирала багато часу між двома досить сприйнятливими людьми з подібними бажаннями.
Кілька хвилин тому вона зважувала варіанти поїхати додому чи в аеропорт. Тепер, здається, з’явився третій варіант.
— Ось. — Дерек Іден подав їй склянку. Вона глянула на напій; там було багато бурбону, і він, мабуть, сказав бармену добряче так хлюпнути. Справді, чоловіки такі очевидні.
— Дякую. — Вона сьорбнула й відсалютувала йому склянкою. Дерек Іден теж підніс свій напій та всміхнувся.
— Гамірно тут, правда?
Як на письменника, подумала Сінді, його діалог ну геть неоригінальний. Вона припустила, що мала б відповісти «так», а наступною його реплікою буде: «Чому б нам не перенестися в якесь тихіше місце?» Далі слова будуть такими ж передбачуваними.
Не кваплячись відповідати, Сінді відсьорбнула ще бурбону.
Вона зважувала всі «за» і «проти». Звісно, якби в місті був Лайонел, вона б не витрачала часу із цим чоловіком. Але Лайонел, який часто слугував її якорем і який хотів, щоб вона розлучилася з Мелом, щоб він сам одружився з нею, Сінді… Лайонел був у Цинциннаті (чи в Колумбусі?), займався чимсь, чим архітектори займаються, коли їздять у ділові поїздки, і проведе там ще днів десять або й більше.
Мел не знав про Лайонела, принаймні нічого певного, хоча Сінді припускала, що Мел може підозрювати наявність у неї коханця. Паралельно вона мала думку, що її чоловік не надто цим і переймається. Таким чином, він міг зосереджуватися на аеропорту, аж до повного відмежування Сінді; на тому довбаному аеропорту, що завдає у п’ятдесят разів більше шкоди їхньому шлюбу, ніж якась коханка.
Так було не завжди.
На початку їхнього подружнього життя, невдовзі після того, як Мел покинув ВМС, Сінді пишалася його амбіціями. Пізніше, коли Мел спритно піднімався щаблями авіаційного керівництва, вона тішилася кожним його підвищенням, новим призначенням. Разом з авторитетом Мела зростав авторитет і Сінді — особливо соціальний, і в ті дні вони мало не щовечора відвідували якісь суспільно-благодійні заходи. Від імені їх обох Сінді приймала запрошення на коктейльні вечірки, приватні вечері, прем’єри, благодійні звані вечори… і якщо на одну ніч випадало дві оказії, Сінді з уміннями фахівчині визначала, яка важливіша, й відмовлялася від іншої. Такі виходи в люди, знайомства з поважними персонами були важливі для чоловіка на підйомі його кар’єри. Навіть Мел це розумів. Він погоджувався з усім, що організовувала Сінді, без будь-яких скарг.
Проблема була в тому, як зараз усвідомлювала Сінді, що вони з Мелом мали дві різні мети на далеке майбутнє. Мел вважав їхнє світське життя одним із засобів задоволення своїх професійних амбіцій; його кар’єра посідала найвище місце, а ці налагодження контактів — лише інструмент, який зрештою стане зайвим. Сінді, зі свого боку, вважала Мелову кар’єру перепусткою до ще пишнішого — на вищому рівні — світського життя. Згадуючи це, вона висновувала, що якби вони з самого початку краще розуміли погляди одне одного, то дійшли б компромісу. На жаль, цього не сталося.
Їхні розбіжності в поглядах випливли на поверхню, коли Мела — на додачу до посади генерального директора аеропорту Лінкольна — обрали президентом Ради операторів аеропортів. Коли Сінді усвідомила, що діяльність та вплив її чоловіка тепер поширюються і на Вашинґтон, то просто нетямилася зі щастя. Подальші запрошення до Білого дому, близькі стосунки з президентом Кеннеді змусили Сінді припускати, що
