На полі смиренному - Валерій Олександрович Шевчук

— Чи ж мені знати? — сказав я. — Самі кольори запримітив: чорне і біле і що те чорне з білим змагалося.

Ченці вже покинули обшуковувати келію і, як варто було сподіватися, знайшли вони перо, чорнило і чистий пергамен. Це видимо заспокоїло отця ігумена, він підійшов до Єремії і почав про щось із ним шепотітися. Я не чув їхніх слів, але радилися вони, очевидно, чи признавати мені зв’язок із дияволом, чи поки що не треба.

Здалося, щось дивне коїться зі мною, весь я обкипів смутком неоджалуваним. Обдивився келію: темна й понура вона була, але знайшов був тут захистя, і було мені погідно на серці: саме тут навідував мене вогонь, який допомагав мережити рядки. Сумно мені було не від того. Сумно, що все в світі ненадійне й ефемерне, що навіть у цю забуту людьми печеру можуть ввірватися темні постаті і обнишпорити все, що вважав я раніше тільки своїм. Я сам відчувся отакою келією, це по мені тупцялися ці чорні люди, це в моїй душі вони шукали списаного пергамену. По моїй голові вони блукали, по довгих, звивистих сутеренах мого мозку, винюхуючи, як винюхують сторожові пси.

— Гаразд, — сказав ігумен. — Ми вийдемо порадимося з братією.

Вони вийшли, натомість залишився Єремія.

— Даремно це чиниш, сину мій, — сказав тихо і освітив мене великими зеленими очима.

— Що я чиню? — спитав я швидко.

— Те, що знаєш ти і що бачу я. На прю хочеш іти.

— Здається, щось не те ви сказали, отче, — відповів я трохи зухвало. — Що лихого і кому я вчинив?

— Сумнів тебе посів, брате Семене, — задумливо сказав Єремія, покивуючи головою. — А сумнів і диявол, чи не одне це?

— Чи може бути дияволом те, що душу очищає? — спитав я.

— Може, й так, а може, й ні, — поважно відгукнувся Єремія. — Одне я знаю: мусиш визнати, що тебе таки спокушав біс.

— Господь з вами, отче! — тихо згукнув я.

— Подумай. — Єремія зовсім заплющив очі, а коли мав він таке безоке лице, здавався неймовірно ветхим і древнім. — Подумай, сину: і ти грішний, і я. Коли визнаєш, що спокушав тебе біс, то ми помолимося за тебе і знову станеш такий, як ми. Всіх нас біс спокушав, і кожен з нас каявся. Без каяття, сину, нема вороття!

— Вороття куди? — спитав я.

— Не прикидайся нетямущим, — сказав Єремія. — Вороття у життя, коли воно тобі дороге.

Я задумався. Знову печально мені стало, як тоді, коли відчув, як по мені топчуться чорні чоботи. Хоч як ховався зі своїми думками й помислами, а все-таки виповів їх, і не одному. Нехай вони й друзями моїми вважалися, але пустив їх, як пускає з клітки пташку ловець. Вони полетіли в світ, і нема їм вороття. Я раптом усвідомив, що Єремія й справді хоче мені добра: для нього ж бо нема світу поза сірими мурами. Дійшов до мене зміст і притчі його, адже, справді я білим вороном ставав, якого всюди гонять і б’ють, хіба що віднайшов би він зграю інших, так само білих воронів. І зрозумів я раптом: немає чистого і прозорого неба й порожніх доріг, хоч як вони й ваблять мене. Є сотні кутиків і закапелків, сотні місцин і кожна по-своєму оточена сірими стінами. Що, пішовши з одного закутка, потрапиш у інший, і там теж доведеться простягти руку по хліб. «Уподібнення, — подумав я, — ось що збиває людей у громади і дає їм змогу сяк-так пробувати разом: немає в світі зовсім однакових людей, і завжди вони в суперечності перебувають. Через це однакову одежу вдягають і однакові намагаються висловлювати думки. Через це й думки їхні бувають двоякі: одні для себе, а інші про людей, сила уподібнення з’єднує людей, а водночас і роз’єднує. Кожна людина начебто розполовинена ходить, і часто одна її суть не подібна до другої, отож машкара на ту видиму половину майже завжди накладається. Горе тому, — подумав я, — хто не має такої розполовиненості і хто відкинув машкару геть! Він ізгоєм стає і підпадає під зневагу братів своїх по закапелку. Відтак бездомним робиться, і це тягнеться доти, доки не долучається до гурту інших. Оце воно і є, найсумніше: той, хто проти уподібненості постає, не проти неї постає, а за неї, тільки в новій іпостасі». Я розумів: це не прокляття людське, а тільки ознака його існування.

І все-таки щось у людині є таке, що робить її раз назавжди даною. Те, що зводить її погляд до неба і богорівною її робить. Іноді мені здається, що рух до уподібнення і є через те, що нема схожих поміж себе людей, і, хоч існує сила, яка лучить їх докупи, є й інша сила, що постійно людину з того тлуму вирива — так річка виривається із застійного болота і, хоч вона на початку тільки струмок, великою й могутньою стихією стає. Але знаю я й інше: немало струмків виривається з болота і річкою ніколи не зробиться. Силою долі саме мені присуджено такий жереб, і я приймаю це без ремства: коли є я такий, значить, потрібен, адже нічого нема в житті непотрібного.

— То чому ж ти замовк? — спитав Єремія. — Немає тобі виходу.

— Гаразд, — тихо сказав я, і сльози вибилися мені на очі. — Гаразд!

Тоді змахнув Єремія рукою, і в келію мою почали заходити один за одним мої брати по обителі.

— Наш брат Семен покаятися хоче, — сказав поважно і навіть урочисто Єремія. — Він признав у розмові зі мною, що його таки навідував біс і, хоч боровся він супроти нього, скільки сили мав, не завжди перемогти того біса міг. Тільки наша спільна молитва, брати мої, зможе братові Семенові допомогти. Вклякни, сину!

Я вклякнув. Навколо загули голоси, і здалося мені, що бачу пастуха, який плескає бичем, заганяючи в стадо корову, котра відбилася. Сльози полилися мені з очей, бо не міг стримати відчаю свого й болю.

— Молітеся щиріше, братове, — озвався ігумен. — Він плаче,