Коли ти поруч - Світлана Талан

Розділ 50

Оленка виявилася такою чудовою дитиною, що не любити її було неможливо. Здавалося, вона жила в цьому будинку разом з татом Сергієм і мамою Дашею, як вона тепер їх називала, все життя. Щоправда, з дозволу Сергія, фотографія Віталіни, що стояла на каміні, перекочувала в спальню Оленки. Тут дівчинка не відчувала себе скривдженою і не такою, як усі інші. Вона була сама собою і демонструвала з кожним днем чимраз більше свої позитивні якості.

Даша, реально дивлячись на речі, сподівалася на краще, але завжди була готова до найгіршого. Вона іноді міркувала про те, що може в будь-який момент зникнути із життя дорогих їй людей. У такі хвилини вона думала більше про Сергія, згадуючи про те, як важко він переносив розлуку з Віталіною. Одного разу вночі вона зрозуміла, що якщо її не стане, то Оленка, тільки вона, ця кмітлива, не по роках доросла дівчинка, повинна стати надійною опорою в житті Сергія. І тоді Даринка стала робити все, щоб іще дужче зблизити Сергія з дівчинкою. Вона змушувала його відвозити і забирати Оленку з занять великим тенісом, посилала їх разом у зоопарк, на виставки – куди завгодно, аби вони були частіше разом. Зі свого ж боку Даша почала навчати дівчинку готувати їжу, прибирати в будинку і приділяти більше уваги батькові.

– Розумієш, Оленко, – говорила Даша, навчаючи дівчинку премудрості куховаріння, – чоловіки, як маленькі діти. Що вони можуть без нас, жінок? Нічого не можуть. Варто лише раз не приготувати їм борщ, і вони будуть ходити голодні цілий день. Мало що голодні, але й життям незадоволені. Здавалося б, немає в будинку поїсти – збігай до найближчого магазину, купи десяток яєчок і шматочок ковбаски, поклади на пательню, підсмаж – і готовий тобі обід. Проте що роблять у такому випадку чоловіки?

– Що? – сміялася Оленка, і у великому будинку дзвенів її веселий сміх.

– У них голова перестає працювати, і вони, виявляється, не тільки безголові (але це наш жіночий секрет), а й безрукі. Та це ще не все!

– А що ще?

– Вони ще й слабкі, безвольні. Це так, на вигляд, вони здаються сильними, великими, ладними гори звернути або принаймні підняти важку штангу. А насправді, вони лише зовні такі богатирі. А варто зазирнути їм усередину…

– Що там? – заливалася сміхом дівчинка.

– Кволенькі, маленькі, потребують нашої жіночої допомоги та підтримки.

– І як же їх, таких слонів, маленькій жінці підтримати?

– А ось про це я й хотіла тобі розповісти, – пошепки сказала Даша. – Тільки нехай це буде нашим маленьким секретом. Добре?

– Так! – погодилася Оленка і кивнула. Її кіски весело підстрибнули.

Розділ 51

…Кінець жовтня видався цього року на диво гарним і теплим. Як по черзі, раз на тиждень ішли дощі, але вони були не смутними і затяжними, які зазвичай трапляються пізньої осені, а теплими, схожими на літні. Відразу ж, наступного дня після дощу, з’являлося сонце на радість численним дружним опенькам. Сергій уже кілька днів поспіль обіцяв своїм «дамам» зводити їх до лісу по гриби, але важливі справи на роботі змушували його відкладати цю поїздку вже кілька разів. Але на вихідні, щойно в нього випала вільна хвилинка, Оленка відразу ж нагадала про обіцянку. Зробивши оченята хитрими, вона обійняла Сергія за шию і запитала:

– Тато Серьожо, а як ти вважаєш: обіцянки завжди треба тримати?

– Треба. Дав слово – додержуй.

– А ти завжди справджуєш те, що обіцяв іншим?

– Принаймні намагаюся.

– А ти пам’ятаєш, що нам обіцяв?

– Пам’ятаю. Я все, Оленко, пам’ятаю. Але сьогодні, схоже, буде дощ. Ти була на вулиці? Помітила це?

– Я була на вулиці, коли ходила годувати страуса, але дощу там не помітила.

– А може, і правда, з’їздимо до лісу? – втрутилася в розмову Даринка, що вийшла з кухні. – Останні теплі дні стоять – гріх не поспілкуватися з природою.

– От бачиш! – підстрибнула від радості Оленка. – Мама Даша теж вважає, що нам треба спілкуватися з природою!

– Я дивився в Інтернеті прогноз на сьогодні, – сказав Сергій. – Обіцяють дощ.

– Але ми ж не пішки підемо по гриби, а поїдемо на машині, – Оленка з надією заглянула в очі Сергієві.

– Вперше чую, щоб гриби збирали на машині, – засміявся Сергій. – Ні, мої дами, я проти того, щоб сьогодні їхати в ліс. Навіщо вам зайвий раз ризикувати застудитися?

– Нас двоє, які хочуть поїхати по гриби, а ти один проти, – надула губи Оленка і притулилася до Даші, шукаючи у неї підтримки.

Даринка погладила її шовковисте волосся і сказала:

– Сергійку, давай ризикнемо. Ну, піде дощ – повернемося до машини і поїдемо додому. А хмари… Хмари може розігнати вітер, і дощу не буде.

– Здаюся! – підняв руки вгору Сергій і дав команду: – Швиденько збираймося.

Дівчинка, заверещавши з радості, побігла у свою кімнату.

…Даринка милувалася красою осіннього лісу. Незважаючи на похмурий день, настрій у неї був гарний. Даша не особливо любила осінь, але тихий шелест листя під ногами її заспокоював, а збережені осінні фарби, починаючи від світло-жовтої і закінчуючи темно-бордовою, тішили око. То там, то тут від завмерлих у тиші дерев відокремлювався самотній листочок. Він кружляв у повільному танці, виписуючи піруети, і м’яко, плавно лягав на землю. Даринка підняла голову, розглядаючи верхівки дерев. Одні з них були вже голі, інші ж іще зберегли своє золоте оздоблення й упиралися в низьке небо, затягнуте темними хмарами.

– Сюди! Ідіть мерщій сюди! – Дашу вивів із мрійливого стану дзвінкий голос Оленки.

– Що сталося?! – крикнула Даша і кинулася бігти.

Сергій першим підбіг до Оленки.

– Що?! – видихнув він.

– Я знайшла гриби! – тицьнула вниз пальчиком Оленка, і очі її блищали від радості. – Я знайшла опеньки!

Даша полегшено зітхнула і засміялася.

– Ну, ти мене і налякала, – сказала Даринка і подивилася туди, куди показувала дівчинка.

Там, на великому старому і трухлявому пні, примостилося ціле сімейство молоденьких опеньків. Вони сиділи близько один біля одного, тісно притулившись і утворюючи суцільне коло з блискучих і слизьких невеликих капелюшків.

– Ось бачите! Це я знайшла! – тріумфувала дівчинка. – Дивіться, скільки близнят!

– Цю красу треба відобразити, – мовив Сергій, дістаючи з чохла відеокамеру.

– Можна, ми будемо разом з мамою Дашею їх зрізати? – запитала Оленка.

Незабаром усі так захопилися збиранням грибів, що не помітили, як хмари зачепилися за верхівки могутніх дубів і раптово, без попередження, почалася злива.

– Швидко в машину! – закричав Сергій, і Даша з Оленкою, сміючись, побігли до дороги.