Дожити до весни - Надія Павлівна Гуменюк
Минулого разу Омелян, намагаючись вигідно подати себе, вужем перед Анабель звивався. Пропонував то екологічно чисту вирізку (їй’бо, ні грама преміксів), то якесь особливе масло, яке лише сам споживає та начальству до міста доправляє, припрошував частіше заходити. Похвалився будинком за польським проектом і новеньким «мерсом», навіть пропонував підвезти ним до хутора. Тепер же чогось скривився як середа на п’ятницю.
– Кістки та потрухи? А то шо за холєра!? Ниньки всім тільки кістки та кишки подавай! Справді збіднів народ чи прикидається, а сам грошвою старі панчохи набиває? У моєму маркеті в городі розхапали все дешеве, як за совєтів ковбасу по руб сорок. А мнясо куди маю подіти? Мо’, псам на подарки розділити і ще й на талєрочки розкласти? «Їжте, їжте, пане собацюню, бо все їдно пропаде, а воно ж таке смачненьке та свіженьке, ще вчора мукало та рохкало». Годуєш, годуєш теє бидло, доглядаєш, догоджаєш, сну не бачиш, рук не чуєш, спину ламаєш, а потім де хоч, там подінь. Приїдуть заготовітєлі з області, тицьнуть по копійці за кіло, в місті втридорога продадуть, а ти тішся, дурний Омельку. Нє, я не дурний. А дідька лисого! Збуду це ненажерливе рогате стадо, відкрию ще зо три лісопильні та й буду собі походжати – руки в брюки, кум королю і сват міністру. Лісу на моє з жінкою життя ще вистачить, а після нас – хоч потоп. То на хату, знацця, аліганцькій пані Баскаль «зелененьких» вистачило, а на нормальне мнясо – ніц нема. Ну й кісток і потрухів у мене тоже нема – усе в город відправили, а там уже спродали. Навідайся завтра – мо’, щось зоставлю, знакомі все-таки.
Він сердито бурчав, нарікав на нелегкий фермерський бізнес, із яким давно пора було зав’язати, набивав собі ціну, а ласими очима пас Анабель, роздягав поглядом і чекав, що вона раптом мило всміхнеться, почне просити: «А пошукай-но, Омельцю, по старій дружбі, – може ж, щось-таки десь-таки залишилося, для своїх відкладене. Я віддячу». Дуже вже йому хотілося, щоб ця гонорова пані, ґречна й неприступна, як Владича вежа Луцького замку, підіграла, заглянула йому, Омелянові Сорочуку, в його спраглі за жіночою ласкою очі. Та Анабель ні пари з уст, спокійно вислухала, мовчки кивнула головою, мовляв, гаразд, якщо так, то прийду завтра, і хутенько пішла до дверей його фермерського «охвісу».
– Що, вже йдеш? – якось раптово зм’як Омелян.
Середа вмить перестала кривитися на п’ятницю. На червоному, як помідор, обличчі Сорочука – неприховане розчарування. Чоловік не міг втямити, що сказав не так, чому ця золота рибка не клюнула на його приманку. Кинувся навздогін Анабель.
– Воно того… Не конче до завтра ждати. Мона й про ниньки договоритися. Зі знижкою і навіть доставкою, так би мовити. Я б увечері й привіз на джипі. Тобі ж там самій, певно, не дуже… То як?
– Ніяк! – відрізала і подумала, що й справді добре про всяк випадок мати вдома берданку.
Виручила Ніна Василівна. Підкинула Анабель на своєму «япончикові» до знайомого господаря в Гайовому, а звідти, уже з покупкою, – до хутора. Не допитувалась, навіщо їй стільки кісток і субпродуктів. Купила – то треба. Анабель була вдячна їй за таку рідкісну серед жіноцтва недопитливість.
Не хотіла приваблювати вовка до хати. Поїхала на лижах його ж слідами аж до узлісся і там поклала частину купленого – хай пригощається.
Та вночі він знову навідувався. Кружляв навколо хутора, сидів на подвір’ї. Може, не знайшов те, що вона йому залишала? Анабель поїхала по вчорашній лижні – «гостинця» не було. Чого ж він тоді блукає біля хати? Що його сюди притягує?
Увечері почула несамовитий чоловічий крик. Схопила берданку й вискочила у двір. Під вікном застиг переляканий Омелян, притискаючи до грудей чималий клунок. Перед Омеляном стояв вовк. Звір підступав до чоловіка – дуже повільно, ніби даючи йому шанс на втечу. Але той, перестрашений до смерті, наче приріс підошвами до снігу, не міг зрушити з місця. Анабель вистрелила у повітря і спрямувала берданку на звіра. Він зупинився, але не відступив. Це був той самий бачений восени старий вовк – із запаленими очима та сумним поглядом.
– Забирайся геть! Хутчіше! – наказала Омелянові.
– А мо’, до хати? Тут мнясо… Аж два кіло. Я зважив.
– Щоб ти та не зважив… Кидай його! Кидай і чеши звідси, поки руки й ноги цілі та голова на місці!
– Пусти до хати! Пусти, холера б тебе взяла! Тож справдешній вовк, а він не гратися сюди з лісу прийшов.…
– Не бійся – тебе не з’їсть, а через два кілограми м’яса ти не збіднієш. Кидай і втікай – я підстрахую. Інакше… От піду собі до хати, і хай він тебе розірве тут на шматки.
Омелян пожбурив від себе клунок і рвонув до автівки, залишеної біля хвіртки. Біг чомусь петляючи, по-заячи, немов замітав сліди чи намагався уникнути кулі. А коли вже відчинив дверцята, враз осмілів.
– Щоб моє мнясо йому поперек горлянки стало! Щоб його колька в бік заколола! Стріляй у нього, відьмо! Стріляй! Чого ти ждеш? Чи ви, може, заодно з ним? Авжеж, заодно. Бо
