Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк
— Але ж це може тривати цілу вічність. Німецького чиновника з його педантизмом не виведе з рівноваги навіть кінець світу.
Елізабет розсміялася.
— Я на фабриці на годину відпрошуся, щоб їх одержати. Двірник може дати мені довідку про те, що мою квартиру розбомбило.
— Ти сьогодні збираєшся йти на фабрику? — здивувався Гребер.
— Мушу. Зруйнована квартира — явище надто буденне.
— Я спалив би цю прокляту фабрику.
— Я також. Але тоді мене послали б кудись в інше місце, де ще гірше. А виготовляти боєприпаси мені не хотілося б.
— Чому ти боїшся один день прогуляти? Хто знатиме, що з тобою сталося вчора? Тебе ж могло поранити, коли ти рятувала свої речі.
— Це треба довести. У нас на фабриці є лікарі й фабрична поліція. Коли вони довідуються, що хтось хитрує, аби не працювати, його карають — збільшують норму, не дають відпустки. А коли й це не допомагає, приписують курс виховання в народному дусі у концтаборі.' Хто звідти повертається, той більше не прогулює.
Елізабет набрала гарячої води й залила нею порошок ерзац-кави у кришці від казанка.
— Не забувай, що недавно я брала триденну відпустку, — сказала вона. — Я не можу вимагати надто багато.
Він знав, що Елізабет боїться робити це через батька. Це був зашморг, накинутий на шию кожного.
— Ну й банда, — сказав він. — Що тільки вони з усіма нами зробили!
— Ось тобі кава. І не сердься. У нас для цього немає часу.
— В тім-то й річ, Елізабет!
Вона кивнула.
— Я знаю. У нас так мало часу, а ми все одно так рідко буваємо разом. Твоя відпустка закінчується і майже вся вона пішла на очікування. Я мала б бути хоробрішою і не ходити на фабрику, доки ти тут.
— Ти й так досить хоробра. І все ж краще чекати, ніж уже нічого не чекати.
Вона поцілувала його.
— Ти швидко навчився знаходити потрібні слова, — промовила вона. — А тепер мені час іти. Де ми зустрінемося ввечері?
— Ай справді, де? Там уже нічого не залишилося. Треба все починати спочатку. Я зайду по тебе на фабрику.
— А раптом щось перешкодить? Наліт або патруль?
Гребер задумався.
— Зараз я зберу речі й віднесу їх до церкви святої Катаріни. Нехай це буде друге місце зустрічі.
— А вона відчинена вночі?
— Чому вночі? Адже ж ти повернешся не вночі?
— Хтозна. Якось нам довелося просидіти в бомбосховищі шість годин. Найкраще було б через кого-небудь тримати зв’язок. А домовитись про місце зустрічі — цього тепер не досить.
— Ти маєш на увазі той випадок, коли з кимось із нас щось станеться?
— Так.
Гребер кивнув. Він уже зрозумів, як легко вони можуть одне одного втратити.
— Сьогодні ми можемо використати Польмана. А втім, ні, це ненадійно. — Гребер замислився. — Біндінг! — сказав він нарешті з полегшенням. — Це людина надійна. Я показував тобі його будинок. Щоправда, він ще не знає, що ми одружилися. Та байдуже. Я його попереджу.
— Ти підеш до нього, щоб знову його пограбувати?
Гребер засміявся.
— Мені, власне, не хотілося б знову це робити. Але ж нам треба щось їсти. Отак ми і псуємося.
— Ночуватимемо знову тут?
— Сподіваюся, що ні. Я матиму цілий день і щось підшукаю.
її обличчя на мить спохмурніло:
— Так, ти маєш цілий день. А я мушу йти.
— Я швиденько зберу всі ці манатки, віднесу їх до Польмана і проведу тебе на фабрику.
— Але ж я не можу чекати. Мені вже пора. До вечора! Отже, фабрика, церква святої Катаріни або Біндінг. Ох і цікаве ж життя!
— Під три чорти таке цікаве життя! — вилаявся Гребер.
Він дивився їй вслід. Елізабет переходила площу. Ранок був ясний, а небо стало яскраво-блакитним. На руїнах блищала роса, мов срібна сіть.
Елізабет обернулась і помахала йому рукою. Потім квапливо попростувала далі. Греберу подобалася її хода. Вона ставила ноги так, немовби йшла колією: одну перед одною. Так ходили жінки в Африці. Елізабет обернулася ще раз і 'зникла за будинками в кінці площі.
«Як на фронті,— подумав Гребер, — Прощаючись, не знаєш, чи зустрінешся знов. Е, ні, к бісу таке цікаве життя!»
О восьмій з дверей вийшов Польман.
— Я хотів спитати, чи ви маєте щось їсти. Окраєць хліба я можу дати…
— Спасибі. Нам вистачило. Чи можу я залишити у вас постіль і валізи, поки сходжу до церкви святої Катаріни?
— Звичайно.
Гребер відніс речі. Йозефа ніде не видно було.
— Може статися так, що, коли ви повернетесь, мене не буде вдома, — сказав Польман. — Тоді постукаєте двічі довго і двічі коротко. Йозеф почує.
Гребер відкрив валізу.
— Просто циганське життя, та й годі,— промовив він. — Я цього не сподівався.
Польман стомлено усміхнувся.
— Йозеф живе отак уже три роки. Кілька місяців він ночував лише в електричках. їздив у різних напрямках. Він міг спати лише сидячи і через кожних чверть години прокидався. Так було доти, доки не почалися повітряні нальоти. Тепер це неможливо.
Гребер дістав з валізи банку м’ясних консервів і простягнув Польману:
— Я обійдуся. Дайте Йозефу.
— М’ясо? Хіба воно вам не потрібне?
— Ні. Передайте йому. Такі люди, як він, повинні вижити. Бо що ж буде, коли всьому цьому настане кінець? Що взагалі буде? Чи залишиться достатньо людей, щоб почати все спочатку?
Старий якийсь час мовчав. Потім підійшов до глобуса, що стояв у кутку кімнати, і покрутив його.
— Погляньте сюди, — мовив він. — Бачите? Оцей невеличкий клаптик землі — Німеччина. її майже можна затулити великим пальцем. Це дуже маленька частина світу.
— Можливо. Проте, вирушивши з цієї маленької частини, ми завоювали чималий шмат земної кулі.
— Шмат — так. Завоювали, але не переконали..
— Ще ні. Та що було б, якби ми змогли цей шмат утримати? Десять років. Двадцять. П’ятдесят. Перемоги й успіхи мають жахливу здатність переконувати. Ми побачили це на прикладі власної країни.
— Ми не перемогли.
— Це не доказ.
— Ні, доказ, — заперечив Польман. — І дуже переконливий.
Його рука в набряклих жилах обертала глобус далі.
«— Світ, — сказав він, — світ не стоїть на місці. І коли людина тимчасово зневірилася у власній країні, вона повинна вірити в світ. Затемнення сонця можливе, але ніч не вічна. У всякому разі8 на нашій планеті, Не слід так швидко капітулювати і впадати у відчай. — Він відсунув глобус убік, — Ви питаєте, чи достатньо залишиться людей, щоб почати усе спочатку? Християнство почалося з кількох рибалок, з кількох віруючих у катакомбах, а також із тих, що вижили на аренах Риму.
— Так. А нацизм з
