Свіжі відгуки
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
30 вересня 2024 14:44
Гарна книга
Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Все правильно - Оксана Ігорівна Усенка
Читаємо онлайн Все правильно - Оксана Ігорівна Усенка
змушувати себе миритись з тим, що з самого початку не влаштовує, не шукати порятунку в самообмані… Врахувати власні помилки в майбутньому.
Поряд з задумливою Лізою на лавку опустилась жіночка років п’ятдесяти і тихо охнула.
-Що звами? – повернулась до неї стурбовано Ліза, відволікаючись від власних думок.
-Та, нічого, серце трохи занадто розігналось. Таке буває. Зараз минеться, я просто трохи посиджу … - жінка якось непевно посміхнулась.
- Може вам швидку викликати, чи в аптеку за чимось збігати?
-Ні, ні, все добре. В мене дома корвалол є. Я зараз трохи відпочину і піду.
-Та зачекайте, он аптека, я зараз. - Ліза, не слухаючи заперечень жінки, побігла до аптеки. Дівчина-провізор по обличчю Лізи зрозуміла, що потрібно оперативно спрацювати, і вже за п’ять хвилин Ліза повернулась з корвалолом і півлітровою пляшкою води до жіночки на вулиці.
- Ось, випийте. – вона вилила половину води з пластикової ємності в одноразовий стаканчик і простягнула ліки.
-Дякую – та здивовано підняла на неї очі, взяла воду, ліки, накапала, випила.
- І часто з вами таке буває? - спитала Ліза, розглядаючи її.
-Так, іноді. Лікарі толком і не знають чого так відбувається… Ось, вже наче минає…
- От і добре – посміхнулась Ліза. – Тільки мабуть посидьте ще трохи, бо я вже бачу як ви кудись поспішаєте побігти.
- Так, треба посидіти, але ж вдома вечерю потрібно приготувати, прибрати…
- Нікуди вечеря не втече, а прибирання тим більше. – розсміялась Ліза. – Зупиніться на хвилинку, перепочиньте, озирніться навколо. Погляньте яка краса навкруги! Нехай серце заспокоїться, а не задихається, намагаючись наздогнати ваш ритм життя.
- Ой, дівчинко, та коли ж тут зупинятись…
- Іноді потрібно, хоч на кілька хвилин. Просто, щоб розгледіти куди біжите і навіщо. А може вам взагалі в іншу сторону треба! - посміхнулась Ліза. Жінка з подивом на неї подивилась, перевела погляд на підсвічений будинок навпроти, обвела поглядом навкруги.
- Ай справді, гарно як… Кожен день тут пробігаю, а так давно не дивилась навкруги…- зачудовано промовила жінка.
- А повітря яке після грози!
-Так, свіже, наче і не в місті, а в селі в матері… Не вистачає лише…
Раптом неподалік почувся голос зозулі «ку-ку, ку-ку»…
- Зозулі?- посміхнулась Ліза.
- Так… - жінка здивовано на неї подивилась - звідки ви знаєте? Звідки вона тут? В центрі міста.
- Так поряд парки, дерева.- Чому б їй тут не бути?
- Але я ніколи не чула тут зозулю…
- А ви зупинялись хоч раз, щоб почути?
- Ні, але…
- Для того, щоб щось знайти, потрібно уважно дивитись, для того, щоб щось почути - потрібно слухати. Поки ви бігали заклопотані, тримаючи в голові список покупок і термінових справ, та звертали увагу лише на розклад міського транспорту - ви просто не звертали на неї увагу.- знизала плечима Ліза.- Але, все що нам потрібно, найчастіше знаходиться поряд, і лише від нас залежить помітимо ми це, чи будемо шукати щось, десь там далеко, відправляючись світ за очі за тим, що вже маємо. Вам зараз потрібен був спокій, розслаблення, і мабуть ваше серце саме на це натякало.
- Мабуть… Так дивно…- жінка зачудовано сиділа на лавці склавши руки на коліна і, як примірна школярка повними подиву та захвату очима, розглядала місто, що її оточує, людей. Ліза бачила, як розгладжуються риси обличчя, повертається рум’янець на щоки, відчувала, як поряд з ними час наче призупиняється, надаючи змогу відчути його течію, усвідомити власне життя. Вона обожнювала такі моменти, моменти коли хтось поряд заспокоювався, зупинявся на хвилинку, побачивши нарешті світ навколо, відійшовши від стандартно-схематичного сприйняття власного життя. Зазвичай, саме після таких моментів, люди отримували можливість побачити нові напрямки руху, в них з’являлись нові ідеї, проекти, відкривалось друге дихання.
-Маша, ось ти де! А я щось почав бентежитись, і вирішив тебе вийти зустріти – почувся чоловічий голос поряд. Піднявши голову, Ліза побачила кремезного чоловіка в кросівках, джинсах, легкій куртці. Довгі «козацькі» вуса робили схожим його на Богдана Хмельницького - такий типовий український козак.
-Коля?- жіночка зачудовано підняла погляд на чоловіка, і деякий час його якось замріяно-здивовано розглядала, наче вперше побачила після довгої розлуки, а потім радісно посміхнулась – А що ти тут робиш?
-Так я ж кажу - вийшов стріти тебе. Я вже і картоплі посмажив і огірки порізав, а тебе все нема і нема.
- Та я трошки тут перепочити присіла… Бо щось серце знову тріпотить..
- Маша…- несхвально похитав головою явно її чоловік. - Знову бігла з роботи, жахаючись, що ми з онукою помремо з голоду?- розсміявся він раптом, та жартівливо пригрозив їй пальцем.
-Так…- покірно погодилась жіночка, все так же захоплено роздивляючись чоловіка.- Коля, а ти в мене такий гарний… Якось я забула про це…
- О-о, жінко, це щось новеньке. Я думав зараз сваритимешся, що я знову смажу картоплю, та спокушаю всіх жирною їжею з канцерогенами, а ти компліменти відвішуєш! Мабуть і правда серце прихопило. – вже стурбованіше сказав чоловік і присів біля неї. –Дивно, але ти виглядаєш зараз цілком пристойно. Навіть краще ніж зазвичай. Ні блідості, ні переляку в очах…
- Та вже все пройшло. Ось дівчина по ліки до аптеки збігала, а потім я тут трохи перепочила. І знаєш, так гарно… Літо, тепло, свіжо, все так сяє…
-Знаю… Я тобі про це часто кажу, а ти ж усе заклопотана, забігана… Пішли помаленьку додому, я тобі покажу ті троянди, що сусіди посадили під вікнами, ти ж їх, мабуть, так і не зупинилась жодного разу роздивитись.
-Не зупинилась…
-От зараз і погуляємо і помилуємось квітами. Неквапливо, ґрунтовно.
- А як же онука? Сидить там голодна, чекає поки дід з бабою дуріють…
- Машо, я тебе прошу. Оленка сама собі дасть раду, їй же не 5 років, і навіть не 10! А ти вперше, років за десять, озирнулась навколо, і поки в тебе такий правильний настрій, я просто не маю права вести тебе одразу додому, до плити чи пилососа. Я ж тебе знаю – тільки відпусти, тут же почнеш крутитись по хаті…
-Мабуть…
-Не мабуть, а точно. Тому, ось так, бери мене під руку і пішли помаленьку. Хочеш я тобі морозива куплю? Шоколадного, як ти любиш?
-А знаєш… Хочу – жінка здивовано подивилась на чоловіка. Я так давно не їла просто на вулиці морозива… Як в юності… Все то ніколи, то забувала, то наче несолідно… А зараз раптом зрозуміла, що -- хочу!
-Жінко, хто
Поряд з задумливою Лізою на лавку опустилась жіночка років п’ятдесяти і тихо охнула.
-Що звами? – повернулась до неї стурбовано Ліза, відволікаючись від власних думок.
-Та, нічого, серце трохи занадто розігналось. Таке буває. Зараз минеться, я просто трохи посиджу … - жінка якось непевно посміхнулась.
- Може вам швидку викликати, чи в аптеку за чимось збігати?
-Ні, ні, все добре. В мене дома корвалол є. Я зараз трохи відпочину і піду.
-Та зачекайте, он аптека, я зараз. - Ліза, не слухаючи заперечень жінки, побігла до аптеки. Дівчина-провізор по обличчю Лізи зрозуміла, що потрібно оперативно спрацювати, і вже за п’ять хвилин Ліза повернулась з корвалолом і півлітровою пляшкою води до жіночки на вулиці.
- Ось, випийте. – вона вилила половину води з пластикової ємності в одноразовий стаканчик і простягнула ліки.
-Дякую – та здивовано підняла на неї очі, взяла воду, ліки, накапала, випила.
- І часто з вами таке буває? - спитала Ліза, розглядаючи її.
-Так, іноді. Лікарі толком і не знають чого так відбувається… Ось, вже наче минає…
- От і добре – посміхнулась Ліза. – Тільки мабуть посидьте ще трохи, бо я вже бачу як ви кудись поспішаєте побігти.
- Так, треба посидіти, але ж вдома вечерю потрібно приготувати, прибрати…
- Нікуди вечеря не втече, а прибирання тим більше. – розсміялась Ліза. – Зупиніться на хвилинку, перепочиньте, озирніться навколо. Погляньте яка краса навкруги! Нехай серце заспокоїться, а не задихається, намагаючись наздогнати ваш ритм життя.
- Ой, дівчинко, та коли ж тут зупинятись…
- Іноді потрібно, хоч на кілька хвилин. Просто, щоб розгледіти куди біжите і навіщо. А може вам взагалі в іншу сторону треба! - посміхнулась Ліза. Жінка з подивом на неї подивилась, перевела погляд на підсвічений будинок навпроти, обвела поглядом навкруги.
- Ай справді, гарно як… Кожен день тут пробігаю, а так давно не дивилась навкруги…- зачудовано промовила жінка.
- А повітря яке після грози!
-Так, свіже, наче і не в місті, а в селі в матері… Не вистачає лише…
Раптом неподалік почувся голос зозулі «ку-ку, ку-ку»…
- Зозулі?- посміхнулась Ліза.
- Так… - жінка здивовано на неї подивилась - звідки ви знаєте? Звідки вона тут? В центрі міста.
- Так поряд парки, дерева.- Чому б їй тут не бути?
- Але я ніколи не чула тут зозулю…
- А ви зупинялись хоч раз, щоб почути?
- Ні, але…
- Для того, щоб щось знайти, потрібно уважно дивитись, для того, щоб щось почути - потрібно слухати. Поки ви бігали заклопотані, тримаючи в голові список покупок і термінових справ, та звертали увагу лише на розклад міського транспорту - ви просто не звертали на неї увагу.- знизала плечима Ліза.- Але, все що нам потрібно, найчастіше знаходиться поряд, і лише від нас залежить помітимо ми це, чи будемо шукати щось, десь там далеко, відправляючись світ за очі за тим, що вже маємо. Вам зараз потрібен був спокій, розслаблення, і мабуть ваше серце саме на це натякало.
- Мабуть… Так дивно…- жінка зачудовано сиділа на лавці склавши руки на коліна і, як примірна школярка повними подиву та захвату очима, розглядала місто, що її оточує, людей. Ліза бачила, як розгладжуються риси обличчя, повертається рум’янець на щоки, відчувала, як поряд з ними час наче призупиняється, надаючи змогу відчути його течію, усвідомити власне життя. Вона обожнювала такі моменти, моменти коли хтось поряд заспокоювався, зупинявся на хвилинку, побачивши нарешті світ навколо, відійшовши від стандартно-схематичного сприйняття власного життя. Зазвичай, саме після таких моментів, люди отримували можливість побачити нові напрямки руху, в них з’являлись нові ідеї, проекти, відкривалось друге дихання.
-Маша, ось ти де! А я щось почав бентежитись, і вирішив тебе вийти зустріти – почувся чоловічий голос поряд. Піднявши голову, Ліза побачила кремезного чоловіка в кросівках, джинсах, легкій куртці. Довгі «козацькі» вуса робили схожим його на Богдана Хмельницького - такий типовий український козак.
-Коля?- жіночка зачудовано підняла погляд на чоловіка, і деякий час його якось замріяно-здивовано розглядала, наче вперше побачила після довгої розлуки, а потім радісно посміхнулась – А що ти тут робиш?
-Так я ж кажу - вийшов стріти тебе. Я вже і картоплі посмажив і огірки порізав, а тебе все нема і нема.
- Та я трошки тут перепочити присіла… Бо щось серце знову тріпотить..
- Маша…- несхвально похитав головою явно її чоловік. - Знову бігла з роботи, жахаючись, що ми з онукою помремо з голоду?- розсміявся він раптом, та жартівливо пригрозив їй пальцем.
-Так…- покірно погодилась жіночка, все так же захоплено роздивляючись чоловіка.- Коля, а ти в мене такий гарний… Якось я забула про це…
- О-о, жінко, це щось новеньке. Я думав зараз сваритимешся, що я знову смажу картоплю, та спокушаю всіх жирною їжею з канцерогенами, а ти компліменти відвішуєш! Мабуть і правда серце прихопило. – вже стурбованіше сказав чоловік і присів біля неї. –Дивно, але ти виглядаєш зараз цілком пристойно. Навіть краще ніж зазвичай. Ні блідості, ні переляку в очах…
- Та вже все пройшло. Ось дівчина по ліки до аптеки збігала, а потім я тут трохи перепочила. І знаєш, так гарно… Літо, тепло, свіжо, все так сяє…
-Знаю… Я тобі про це часто кажу, а ти ж усе заклопотана, забігана… Пішли помаленьку додому, я тобі покажу ті троянди, що сусіди посадили під вікнами, ти ж їх, мабуть, так і не зупинилась жодного разу роздивитись.
-Не зупинилась…
-От зараз і погуляємо і помилуємось квітами. Неквапливо, ґрунтовно.
- А як же онука? Сидить там голодна, чекає поки дід з бабою дуріють…
- Машо, я тебе прошу. Оленка сама собі дасть раду, їй же не 5 років, і навіть не 10! А ти вперше, років за десять, озирнулась навколо, і поки в тебе такий правильний настрій, я просто не маю права вести тебе одразу додому, до плити чи пилососа. Я ж тебе знаю – тільки відпусти, тут же почнеш крутитись по хаті…
-Мабуть…
-Не мабуть, а точно. Тому, ось так, бери мене під руку і пішли помаленьку. Хочеш я тобі морозива куплю? Шоколадного, як ти любиш?
-А знаєш… Хочу – жінка здивовано подивилась на чоловіка. Я так давно не їла просто на вулиці морозива… Як в юності… Все то ніколи, то забувала, то наче несолідно… А зараз раптом зрозуміла, що -- хочу!
-Жінко, хто
Відгуки про книгу Все правильно - Оксана Ігорівна Усенка (0)
Схожі книги в українській онлайн бібліотеці readbooks.com.ua: