Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

Мимо кибитки проскакують вершники, пістрявою гадюкою звивається в долині валка… В піднебессі ширяють орли… Та сиве марево на обрії, та далина, та відчай…

Вже цвіла шовкова трава – ковила, і степ вкотре змінював своє вбрання. Нині він зовсім невпізнанний. Остюки в ковилі шовковисті, срібні. Глянеш – наче плюскотливі озера розлилися по степу, а ген, біля обрію, злилися у ріку.

Зацвіте ковила – шовкова трава – кінець весні.

Кінець…

І її весні теж кінець.

І безсила вона врятувати себе – тисяча вершників скаче за її кибиткою-темницею. Є в неї, правда, скіфський акінак – на поясі висить, та хіба зборе вона ним тисячу вершників, та ще одного – молодого хижого вождя? Тільки і може, що руки на себе накласти. Гострий скіфський акінак, дуже гострий.

– Чому дочка архонта печалиться?

Здригнулась Ольвія від несподіванки, рвучко звела голову. За кибиткою скаче він – її поневолювач. Його кінь гризе золоті вудила, і сам він – вождь – весь у золоті… Бляшки, піхви акінака, щит горять – все горить жовтим сяйвом, і вуздечка в золотих бляшках. Хизується… Ач, який хват і зух!

– А чому дочка архонта мусить радіти? – на його запитання і в тон йому запитала Ольвія.

– О, дочці архонта буде гарно в степах.

– Ні, – одказала, дивлячись мимо нього у степ, – дочці архонта буде гарно тільки у місті.

Його кінь махнув головою, наче кивав на знак згоди.

– Бачиш, навіть кінь твій розуміє мене.

– А чому тебе так звати – Ольвія? – запитав він зненацька. – Адже ж твоє місто теж називається – Ольвія.

– Чому та чому… – Помовчала. – За заслуги мого батька, ось чому. Хіба скіфському вождю не все одно, яке ймення носить його… полонянка?..

– У тебе гарне ім'я… Ольвія, – сказав він замислено. – Повідай мені, хто тобі дав таке ім'я.

Ольвія народилася і виросла у найбільшій і найзначнішій грецькій колонії Північно-Західного Причорномор'я, котра славилась як великий ремісничий, торговий і землеробський центр усього Понтусу Еуксіносу.[11]

– Тісно стало грекам у Греції…

Так казав їй батько.

Ольвія не могла збагнути: як це грекам та раптом стало тісно у Греції? Але батько на запитання, як та чому їхні предки з'явилися на берегах Понтусу Еуксіносу, незмінно відповідав:

– Тісно стало грекам у Греції, от і перебралися аж сюди.

– В чужі краї?

– Колись вони були чужими, а потім стали своїми.

– Тісно… Чому на своїй землі було тісно?

– Навіщо воно тобі?

– Все хочу знати, – відповідає дочка замислено. – Може, колись пощастить побувати у Греції, на своїй прабатьківщині, то все мушу знати.

– Давно те було, – неохоче одказував Родон, – я від батька свого чув, а він – від свого… Ох, давно було. Тісно тоді грекам стало у Греції. Не так тісно, як кривдно. Знатні роди, в руках яких була вся влада, почали все більше і більше притісняти селян, захоплювали їхні землі, а самих господарів перетворювали на рабів. Селяни не корилися, боролися, але що вони могли вдіяти? Та й з багатіями-землевласниками їм не позмагатися. У тих господарства були міцніші. Втративши землю, йшли у міста, але там своїх бідарів було повно. Особливо ремісників, які не знали, кому збути свої вироби… Куди подітися? Селяни об'єднувалися з міською біднотою, котра теж не знала, куди прикласти руки. Разом боролися із родовитою знаттю. Безземельних бідарів більшало у містах, вони ставали небезпечні для влади. Їх треба було кудись діти, аби пожежі не охопили міста… Ось тут і допомогла колонізація. Всі, хто не знаходив на батьківщині собі місця й шматка хліба, всі, хто мріяв про власну землю, – всі ринули в чужі краї…

Колоністам торували шляхи торгові каравани. Вони всюди плавали, знали дороги й в чужі краї, вони засновували свої факторії, вони й підказували, де краще поселитися. Міста, аби якось спекатись бунтівної голоти, ладнали каравани, згукували добровольців…

У колоністи йшли і представники родовитої знаті, які потерпіли поразку в боротьбі за владу, купці, ремісники, але основну масу складала сільська і міська біднота, котра відправлялася в чужі краї з надією мати землю. Із собою перевозили в колонії жерців, зв'язаних з культами полісних богів метрополії, а також із вогнища міста брали священний вогонь. Між метрополією і колоніями існували міцні зв'язки, колоністи брали участь в релігійних святкуваннях, посилаючи в метрополію своїх послів, в колонії установлювався такий, як і в метрополії, політичний устрій, ті ж закони, ті ж культи богів, і горів той же вогонь, що і в метрополії. Та невдовзі колонії почали ставати незалежними од метрополії, тільки підтримували з нею тісну торгівлю, перш за все направляючи на прабатьківщину хліб, якого так не вистачало Греції.

Так і виникло поселення греків на острові Березані. Але життя на острові виявилось не зовсім зручним (брак питної води, хвилі розмивали береги тощо), і згодом, у першій половині VI ст. до н. е., колоністи перенесли своє поселення з острова на материк. Ось тоді на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця його впадіння в Дніпровський лиман, і виникла Ольвія.

А виникла вона із землянок.

Для синів сонячної Еллади клімат Північного Причорномор'я був надто суворим, зими холодними, тому заривалися в землю.

У цих краях камінь був не всюди, під ногами ж була земля – тверда, надійна. Для бідняків – то єдине багатство.

Кайлами довбали тверду землю, рили на свій ріст чотирикутні ями, на стовпах ставили двосхилі чи односхилі дахи. Зверху клали паліччя, обмазували його глиною із соломою – ось і увесь дах.

Яка сім'я – така й землянка.

Хто білив стіни глиною, хто обставляв їх плетеним тином з лози, а хто просто так жив, лишень пригладивши земляні стіни водою.

Долівку вимазували глиною, застеляли її камкою.

У землянках вздовж стін – лежанки з материкового ґрунту, в одну із стін врізали склепінчасту піч. В інших і печей не було – просто ямка в долівці для вогнища. Для опалення взимку та приготування їжі – глиняні жаровні, в яких жевріло деревне вугілля.

У стінах видовбували ніші, де ставили світильники, кіліки для пиття, чаші, посуд. В долівку часом вкопували амфори для вина, води чи маслинової олії.

За кожною землянкою – льох, зернові комори, цистерни для води, літні печі, всі вони