Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

Лука повернувся до села три роки тому. Казав, що шкода матері, яку нікому доглянути. Люди подейкували інше: не склалося у нього життя в місті, пролетів зі своїм бізнесом, як фанера над Парижем, за борги навіть квартиру віддав, мало до в’язниці не загримів. От і приїхав додому. Любці байдуже, хто що говорить. Головне — Лука тут. Коли він якось поклав долоню на її плече (гарячу, пульсуючу), вона мало не зомліла. А коли назвав Любонькою…

От тоді вона й розквітла, як пізня яблунька у саду, і налилася таким гарячим світлом, що сама злякалася: як би воно не спалило все навколо. Разом щоранку добиралися човном в Заозерне (Любка якраз влаштувалася санітаркою до лікарської амбулаторії), разом поверталися додому. Давала лад своїй господарці, бігала допомагати матері Луки. А гарячими ночами палала в його обіймах, тішилася своїм дівоцьким щастям і нічого не загадувала наперед.

Любка-однолюбка… Положевцям вона не рівня. Авжеж. А Геля їхня, схожа на курча з жовтою куделею на голові, і культурніша — бібліотекаркою в Заозерному працює, і молодша за Любку мало не на десятку.

Скільки разів Любці хотілося повисмикувати цій курці-чубатурці її вибілені, закучерявлені хімією патли. Скільки разів вона бажала їй погибелі. І тоді, коли Леля перезву переполошила… Вона сама не знає, навіщо послала вовчицю, на що сподівалася. Так пекло під серцем, так пекло… І мозок, здавалося, ось-ось вибухне.

А тепер… Гумові чоботи, взуті поспіхом на босу ногу, то покриваються густою сірою тванню, то вимиваються до блиску у калюжах. Під куртку заповзає холодна мряка. До голови, як реп’яхи до спідниці, чіпляються думки. Господи! Як вона зайде до їхньої хати? Як?! Як зможе підійти до його жінки (його! жінки!), подивитися на його сина?

Ноги стали ватяними. Перед очима плив туман. Лука запобігливо відчинив перед нею двері. «Бач, як переживає за сина», — подумала з прикрістю. І не тільки він. Авжеж, повна хата Положевців. Дивляться на Любку колюче-насторожено. Лука підштовхнув її у плечі: «Ось, привів», а сам назад у двері: «Діло є».

Дитинка не кричала. На мить, всього на одну-єдину мить, наче м’ятним льодяником хтось провів попід серцем. Може?.. Що ж, око за око, зуб за зуб… Господи! Та як же можна так думати? Що це з нею? Кинулася до ліжка. Хлопчик, уже старанно запеленаний, тихо посопує. Його кругле личко зморщене, як печене яблучко, але рум’яне. Носик-ґудзик, широкувате перенісся — як у Луки. Геля ще в гарячці, але при пам’яті. Дивиться на Любку перелякано.

— Не бійся. Усе буде добре, — з натугою прорвалося крізь стиснуте Любчине горло.

Усе у них буде добре. Усе добре… У них… Авжеж… А в неї? Що ж, у неї є Леля. Як вона зрадіє, коли Любка прийде! Зараз вони поснідають. А потім вона сяде вишивати (пора б уже тому рушнику раду дати) і буде розказувати Лелі про дитинку… Яка вона смішна, зморщена, ніби старенький дідусь, і як… на Луку схожа…

Уже розвиднілося, коли підходила до свого обійстя. Не підходила, а добігала, бо небо накандибасилося і збиралося ось-ось обрушитися весняною зливою. А ось і перший грім. Але чого це він котиться лугом, від Любчиної хати? Та це ж… постріл! Скинула важкезні гумові чоботи і босоніж рвонулася розверзлою тванню додому. Ворота не зачинені. І Леля не вибігла назустріч. Під серцем замлоїло. Вскочила на подвір’я. Чия це спина? Борухова? Луки? Налетіла і з розгону вдарилась у неї кулаками. Але постріл пролунав знову. І знову… Леля голосно вискнула і впала на веранду. Голова відкинута назад, лапи випростані, в очах здивування: за що?

— За що? — закричала Любка. — За що?!!

Чоловік, це таки був Борух, перевів на неї осоловілі очі і похитуючись, як п’яний, пішов з двору.

Дощ лив цілий тиждень. Затопило майже всі двори, у погребах потонула городина — люди поспішно витягали її, заносили до хат і сушили прямо на підлозі. Здавалося, поліське Сильце ось-ось піде під воду, як забутий острівець в океані. Але рівно за сім днів небо зачинило свої шлюзи.

Село, спочатку приголомшене і зайняте спасанням бульби та буряків із затоплених погребів, почало оговтуватися і шукати винуватця цього весняного лиха. Згадали і перезву, і вбиту вовчицю, і Любчине голосіння над нею. «А де то бачено, щоб над звіром голосили, гей би над людиною?» Наелектризований балачками гурт посунув до Любки. Але ні в дворі, ні в хаті не застали нікого. Тільки відчинені дубові двері сараю голосно поскрипували під рвучкими поривами вітру.

А за кілька днів біля Заозерного виловили човна, що прибився сюди з Сильця. Впізнали його за написом «Шкільний» — саме ним перевозили сільських школярів. Хтось вирвався на ньому в таку страшну негоду і чи то потонув, чи все-таки прибився до берега, але не прив’язав утлу посудину, відпустив на воду…

Любки в Сильці більш ніхто не бачив. Зате як тільки спала вода, посунула на село нова пошесть — вовки. Мало не щоночі з чийогось хліва то коза зникала, то кролі, то підсвинок. Люди вже й з рушницями біля хат ночували, і капкани у дворах ставили, але сіроманці обминали їх, тінями прослизали мимо, робили свою справу і розчинялися в темряві, як примари.

Навіть у газеті написали про це нахабне дике полювання вовків на Сильце — мовляв, нападають сіроманці, бо їсти їм нічого: повінь забрала чимало дрібнішої звірини, якою вони харчувалися, от