Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

— То хай і з вами буде Божа воля. Чого ж ти від мене хочеш?

— Ні-ні, не відмовляйся. Я… Прости! Чи покарай… Мене… Але сина…

Він упав перед нею на коліна.

Вона згадала, як стояла отак на колінах перед ним. Як плакала, а потім вила, вила, вила… Довго і голосно, як вовчиця. І проклинала, проклинала… А він пішов. Наступної ночі блукала біля його хати, хотіла пустити її з димом. Але його там уже не було — ночував у Положевців.

Згадала, як тітка Мілька все намагалася допомогти їй позбутися стидоби людської. Стидоби?! Чого тільки не придумувала Довга Мілька. Але її дівчинка так міцно вчепилася за неї. Так міцно… Вони разом прожили вісім місяців. А потім… А що потім? Любка й досі не втямить, що було потім. Коли гарячий туман спав і вона знов повернулася на світ, то побачила білі стіни. А дівчинки вже не було. Навіть Довга Мілька не змогла її врятувати. А може, вона й не рятувала? Може, недарма так хутко пішла слідом за манюньою? Щось ніби мучило її, гнітило, підточувало. Казали ж… Та чого люди не приплетуть.

— Не піду! Не можу! — сказала Любка.

Лука не підвівся з колін. Плечі його пересмикнулися від здавленого ридання.

— Лю…лю…люб… Лю-бцю! Любонько!!!

Вона здригнулася. Мовчки одягнулася, взула гумові чоботи, взяла кілька вузликів із зіллям і вийшла у передсвітанкову темінь.

Сестри — Лідуня і Настуня. А вона — Любка та й Любка.

Любко, зроби це… Любко, принеси те…

Смаглява, цибата, з туго заплетеною чорнющою з синім полиском косою, Любка крутилася, як вивірка. Руки не по-дівчачому загрубілі, нігті стерті від роботи — і як дівчата той манікюр відрощують?! — погляд затаєний, як у дикого звіряти.

Сестри молодші і на маму схожі як дві краплі води. Такі ж русяві та балакучі. Насвариться, бувало, мама за якусь капость — вони зразу виправдовуватись біжать, наплетуть сім мішків гречаної вовни, а вона й рада вірити. А Любка — мовчанисько впертюще, тільки очима чорними блискає. Батечкова копія. А що пішов колись батько з їхньої хати, як весняна вода з лугу, і досі не давав про себе знати, то будь-яке нагадування про нього вельми дратувало маму.

Поки Любка була меншою, втікала до тітки, батькової сестри, яку в Сильці прозивали Довгою Мількою. Висока, худа, як тичка, мовчкувата, Мілька ніколи не мала своїх дітей і не дуже панькалася з небогою, але й не лаяла ніколи. З нею Любці було спокійно. Особливо любила ходити з тіткою до лісу — в лісі Мілька ставала зовсім іншою, лагіднішою, говіркішою, веселішою, про кожну рослинку годинами могла розказувати, пташок за голосами вчила розпізнавати, сліди звірини лісової читати. А вдома у тітки Любка то сушити зілля допомагала, то слухала, як Довга Мілька наспівує щось тихенько або молиться перед покутем — пошепки, але так, що кожне слово чути, з тихим присвистом, із заплющеними очима, з низькими поклонами.

Але якогось дня мама наказала: до Мільки — ні ногою. Чого? А того. Немає батька, не треба нам і його сестри-відьмачки. Та й нічого вештатися від хати до хати, не маленька вже — роботи вдома он скільки.

За тією роботою ніколи Любці було і вгору глянути. Сестер уже й хлопці додому проводили, а вона сама та й сама. Не до хлопців їй і не до гульок: то город скопати, то садовину зібрати, то попрати, то попрасувати, то корову на пашу вигнати, то гусей зі ставка пригнати… Усе на Любчиних плечах. Мама після операції зовсім злягла, а Лідуня й Настуня до міста зібралися: одна в училище поступила — вчитися на швачку, друга роботу підшукала. І такі щасливі обидві, що з цього Богом забутого Сильця вирвалися! Їй теж хотілося побачити світу. Ой як же хотілося! Але не зараз, не тепер…

Як тільки поїхали сестри, не стало мами. І що б Любка робила, якби не Довга Мілька! Їх поєднала не так кровна спорідненість, як душевна суголосність, якесь болісно-щемке відчуття ізгоїв, затаврованих словами «не такі, як всі» і потай відторгнутих від сільського гурту. А за що? За що?! От скільки ж допомагала Довга Мілька людям — і в своєму, і в сусідніх селах, декого навіть з того світу витягала своїми корінцями, травами та молитвами. А їй в спину не раз — як грудкою глини: «Відьма пішла». Як уже не годила Любка вдома, щоб назвали її якщо не Любунею, то хоча б Любою — не діждалася. Як чемно не вклонялася сусідам, як не намагалася прислужитися — і води з криниці принесе, і хліба з крамниці, і бульбу допоможе викопати, а сільське бабинство як тільки збереться на посиденьки, так і перемиває їй кісточки: і циганкувата, і вовчкувата, і недорікувата — пари собі знайти не годна.

Пари… А чого вона мала її шукати? Лука сам знайшовся. Ще в четвертому класі. Його мама приїхала до Сильця вчителювати — тоді ще у селі було чимало дітей і вони мали свою школу. Луку посадили за одну парту з нею. Відтоді й не думала Любка-однолюбка ні про кого, крім нього. Чекала його з армії, чекала, поки вивчиться. І поки метався у місті, шукаючи собі місце у житті, і поки роздумував, чи повертатися в Сильце і йти вчителем до сусіднього Заозерного.