Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв
Джип різко загальмував. Вони з'їхали на узбіччя. Яра відкинув худе тіло на бильце сидіння і подивився на Мітелика оцінюючим поглядом. Від цього половинного погляду старшому консультантові зробилося дуже незручно. Око Яри дивилося незмигно, холодно, втомлено і владно.
«Якби він мав друге око, то міг би заробляти гіпнозом», — подумав Валерій Петрович. Він не витримав, відвів очі й зупинив їх на золотому яструбі з рубіновими очима, майстерно вмонтованому у плетений ланц на шиї Ярослава Стеблинського.
— А ти тоді запустив свою ЯС-2А? — несподівано для себе самого спитав Мітелик.
— Що?
— Пам'ятаєш, ти робив крилату ракету, для якої призначався той цинково-сірчаний двигун?
— Я все пам'ятаю. А ти чого раптом про це згадав?
— Та якось згадував нашу бригаду…
— Ми не були бригадою.
— Тоді просто так не називали.
— Я тобі кажу: ми бригадою не були. Ми були класними друзями… І нам було добре. Як скажеш?
— Так.
— Так, братан, так. А тепер ти навіть не хочеш дізнатися, яка падла й нащо вбила твого друга.
— Я такого не казав.
— Казав. «Я не підписуюсь!» — передражнив Яра.
— Я не працівник спецслужби і не рейнджер.
— А я тебе, брате, в групу захвату не записую. І в тил ворога не відправляю. Якщо буде треба, то для цього люди знайдуться. Профаки.
— А я не «профак», я «шльоцик», так?
— Образився… Ну вибач. Не хотів. У тебе, скажімо так, буде інше завдання.
— А-а… Все ж таки «завдання»…
— Ну, хочеш, — Яра наблизив своє гіпнотичне око майже до обличчя Мітелика. — Я тобі заплачу. Як професійному колупальнику в гімні. Як офігенно крутому профакові. Поімєєш на смерті друга аж двадцять тонн гривень. А як добре працюватимеш, то й усі двадцять п'ять… Вигідно, брате.
— Хєрово ти мої сівішки читав, брате, — син артилериста відповів поглядом на погляд, намагаючись не змигнути.
Йому здалося, що вони дивилися один на одного цілу вічність. Потім Яра спритно перехилився через ремінь безпеки і обняв старшого консультанта.
— Все буде добре, Міта-брате, — сказав він.
Мітелик не бачив Яриного обличчя, але йому здалося, що воно не посміхається, що єдине око таке ж холодне і конспіративне, як і вічність тому.
4
Удруге Яра зупинив джип у Карпатах, за кількасот метрів від крайньої хати гірського села. Високі кущі й насип не дозволяли побачити джип з дороги. Вже сутеніло, і тінь видовженої гори надійно сховала коробку «лендкрузера» від сонячних променів. Яра вийняв стільничку, подивився на монітор.
— Тут МТС не тягне. А в тебе теж МТС, — констатував він. Потім спитав Мітелика: — Зголоднів? — і сам відповів: — Зголоднів, авжеж, зголоднів наш Міта-брат. А на цей випадок у добрезного братана Яри заникано сухпайок. Поживний і смачний.
Він видобув з-за Мітеликового сидіння пластиковий пакет. У пакеті знайшлося кілька великих бутербродів, загорнутих у прозору плівку, шмат сирокопченої ковбаси і плитка чорного шоколаду. За іншим сидінням Мітелик виявив дволітрову пляшку з тоніком. Компаньйони швидко відновили сили. Після вечері Яра заплющив очі. Здавалося, він заснув.
— На кого чекаємо? — спитав Валерій Петрович.
— Темнота — друг молодёжи.
— Істинно, брате. Але от питання: що ота молодьож забула в цій дірі? До речі, Джеймс Бонд відмовився від костюмів Brioni.
— Джеймс Бонд — кончений, — Яра розплющив очі й почепив на носа темні окуляри. — Перш ніж щось далі робити, ми повинні з'ясувати, знайшли ті уроди реліквію чи ні.
— І ось тут ми це маємо з'ясувати?
— Так. Саме тут.
— У цих горах?
— У цих довбаних горах. Кажу ж тобі людською мовою.
— І хто ж нам тут, брате, надасть таку інформацію?
— Ти ж сам мені розповідав, що столичні клоуни ходять до дідів-провидців. Я от теж іноді ходжу.
— Здурів?
— А я завжди був дурним. Був би мудрим, мав би два ока. Як от ти, брате, маєш. Як мав Боб, царство йому небесне. Яра розтягнув губи в робленій посмішці. — А кто не курит и не пьёт, тот здоровеньким помрёт. Да?
— Не треба так.
— Як?
— Так.
— Ок, брате.
— Проїхали… А що то за дідо?
— Мольфар[5].
— Справжній?
— Виробляти підробних ще не навчилися.
— Я не про те.
— Досі він про все точно розповідав. Не маю підстав не вірити. От ти, брате, називаєш себе консультантом. І клієнти тобі вірять і знов приходять до тебе, якщо твої прогнози справджуються, так?
— Але мої пронози ґрунтуються на певних вихідних даних, статистиці, емпіричних підставах. А цей мольфар живе за сто кілометрів від хати Адамчуків. Він про вбивство навіть не чув.
— Логічно глаголиш, брате. От тому я йому й привіз дещо. Маленьку таку емпіричну підставку. Йдемо!
— Чекай, Яро, чекай… Я, зрозуміло, зле знаюся на усіх цих мольфарах. Але дещо знаю. Точно знаю: нормальні люди до тих мольфарів уночі не ходять. Варто, брате, почекати до ранку.
— У нас особливий випадок.
— Чому особливий?
— Спробуй здогадатися сам.
— Пробую.
— Це добре.
— Не виходить.
— А ти ще пробуй.
— А він із нами вночі захоче розмовляти?
— Захоче.
— Ти впевнений?
— Так, брате. Йдемо!
Вони вийшли з «лендкрузера» і вузькою стежкою рушили вгору. Стежина забігала за розсипи
