Троє у човні (якщо не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером
Кожен з нас намагається також зробити це в голові, і в кожного виходить інший результат. Ми починаємо насміхатися одне над одним, і в усьому тому гармидері забуваємо, яке ж саме число потрібно було поділити, і дядечкові Поджеру доводиться заміряти знову.
Цього разу він вирішує скористатися мотузкою. В останній момент, коли старий телепень нахиляється зі стільця під кутом сорок п'ять градусів, намагаючись дотягтися ще на три дюйми далі, ніж він це може зробити, мотузка вислизає з його рук, він падає на рояль і всім своїм тілом і головою натискає всі його клавіші одночасно. Той, не сподіваючись такого, видає воістину неповторний акорд.
Тітонька Марія говорить, що вона не може дозволити, щоб діти стояли і слухали такі слова.
Врешті-решт дядечко Поджер знову поставив позначку, лівою рукою приклав до неї цвяха, а в праву взяв молоток. Першим же ударом він лупонув собі по пальцю, і, заверещавши від болю, жбурнув молоток комусь на ногу.
Тітонька Марія делікатно попросила, щоб наступного разу, коли він вирішить забивати в стіну цвяхи, її завчасно попередили про це, щоб вона змогла владнати всі свої справи і, поки він буде усім цим займатися, провести тиждень у своєї матусі.
— Е-е, ви, жінки, переймаєтеся через кожну дурницю, — оговтавшись, відповідає дядечко Поджер. — Мені завжди подобалося робити щось таке.
Тоді він робить ще одну спробу. Другим ударом він повністю заганяє цвяха в стіну, а слідом за ним і півмолотка. Дядечка Поджера шпурляє на стіну, та з такою силою, що він заледве не розтовк собі носа.
Ми знову шукаємо лінійку і мотузку, і в стіні з'являється ще одна дірка. Десь близько опівночі картину все-таки повішено — дуже криво і ненадійно. Стіна на один ярд довкола неї виглядає так, ніби по ній пройшлися граблями. Всі втомлені до нестями. Всі, крім дядечка Поджера.
— Ну от і все, — говорить він, злізаючи зі стільця прямісінько прибиральниці на мозоль. З відчуттям гордості він споглядає гармидер, який створив довкола. — І для чого кликати когось, щоб зробити таку дріб'язкову роботу!
Гарріс, коли виросте, буде таким самим. Я в цьому переконаний, і я йому про це казав. Я сказав, що не можу дозволити, щоб він звалював на себе так багато роботи.
— Ні, — сказав я, — ти бери папір, олівець і прейскурант, Джордж буде записувати, а я робитиму решту.
Від першого складеного списку ми мусили відмовитись. Ми розуміли, що для того, аби завантажити всі необхідні речі, які були в тому списку, потрібен був би чималенький човен, а пройти на такому човні у верхів'ях Темзи — справа неможлива. Тому ми, переглянувшись між собою, той список порвали.
Джордж сказав:
— Мені здається, ми на хибному шляху. Нам слід думати не про те, без чого ми можемо дати собі раду, а лише про те, без чого ми справді не зможемо обходитись.
Інколи від Джорджа можна почути напрочуд розумні речі. Буває, аж дивуєшся. Я навіть назвав би це мудрістю. Йдеться не саме про цей випадок, а, так би мовити, про нашу подорож рікою життя загалом. Скільки людей, вирушаючи у цю подорож, набирають із собою у човен купу всілякого непотребу, перевантажуючи його так, що стає навіть небезпечно. Їм здається, що весь цей дріб'язок надзвичайно важливий для них, з ним під час подорожі вони почуватимуться доволі зручно, і він усіляко додаватиме їм задоволення. Насправді ж усе це — непотрібний мотлох.
До самої верхівки щогли вони завалюють бідолашне суденце вишуканим одягом, заповнюють численними домочадцями, їх супроводжує ціла юрма непотрібної прислуги, вони заводять собі поважних друзів, які для них нічого не варті і для яких нічого не варті вони самі, вони замовляють собі модні, за всіма правилами, дорогі розваги, з усією їх удаваністю та показовістю, на яких ніхто не розважається, і найбільш незбагненим непотребом серед усього цього є страх перед тим, що подумає сусід. Надмірна розкіш, обтяжливі задоволення та пуста помпезність зрештою стають наче прадавній залізний вінець злочинця, від якого голови кривавляться і свідомість туманиться.
Люди, все це — мотлох! Викиньте його за облавок. Від нього ваш човен став надто важким. Ви налягаєте на весла, але вам уже не під силу гребти. Ваш човен стає некерованим і небезпечним. Вас ні на мить не полишають хвилювання і турботи, ви не можете і хвильки побайдикувати, поринувши у свої мрії, у вас немає часу спостерігати за тим, як у вечірніх сутінках легкий подих вітру жене по відмілині брижі, як переливаються і виблискують у них сонячні промені, як, милуючись собою, схилилися над кришталевою гладінню річки велетенські дерева, як із зеленого на золотаве міняє своє вбрання ліс, як у блаженному спокої погойдуються на хвилях жовті і білі лілії, як хитаються від подуву вітру потемнілий очерет з осокою, зозулинець та незабудки.
Викиньте геть цей мотлох! Звільніть від нього ваш човен життя. Залишіть тільки найнеобхідніше: простий будинок і скромні бажання, одного-двох найкращих друзів, того, кого ви кохаєте і хто буде кохати вас, ще кішку, собаку, люльку (краще дві), достатньо їжі, достатньо одягу і трішки більше ніж достатньо питного, бо спрага — річ небезпечна.
Ви відчуєте, наскільки легше стане гребти, ви не переживатимете, що ваш човен перекинеться, та якщо й перекинеться, великої шкоди від того не буде, бо хороший і простий крам води не боїться. У вас з'явиться час мріяти і працювати. З'явиться час, щоб впиватися насолодою від найсвітліших днів вашого життя, слухати, як божественний вітер перебирає струни Еолової арфи і лине чарівна музика, що долинає до найглибших куточків вашої душі; з'явиться час…
Я прошу вибачення. Я зовсім забув.
Отже, ми доручили складання списку Джорджеві, що він і почав робити.
— Я думаю, намет брати не варто, — висловив пропозицію Джордж, — ми візьмемо накритого човна. Це значно простіше і зручніше.
Думка видалася непоганою, і ми погодилися. Не знаю, чи вам доводилось таке робити: вздовж човна ви ставите металеві обручі, натягуєте на них величезну парусину, міцно прив'язуєте її довкола, і ваш човен перетворюється на невеличкий будиночок, хоча й дещо задушливий. Та, як казав один мій знайомий, коли в нього померла
