Помаранчева дівчинка - Юстейн Гордер
Аж ось мені впало в око помаранчеве лушпиння в сміттєвій урні. Я вийняв його і принюхався. Якщо його справді викинула Помаранчева дівчинка, то це був її найостанніший слід.
Увесь вечір мені не йшла з голови дівчина в оранжевому анораку. Я прожив в Осло все своє життя, але жодного разу, без сумніву, не зустрічав її. Я щораз більше упевнювався, що мушу зробити все, щоб зустрітися з нею знову. Ніби за велінням чарів, вона вже стала поміж мною та рештою світу.
Раз у раз я повертався думкою до її помаранч. Що вона збиралася з ними робити? Обчищати одну по одній і з’їдати, скажімо, до сніданку чи до обіду? Я вжахнувся. А може, вона хвора і дотримується спеціальної дієти? Думка гостро діткнула мене і змусила занепокоїтися.
Можливостей могло бути чимало. До прикладу, їй треба було приготувати помаранчевий фромаж — сирковий десерт — для сотні гостей. Від такого припущення мене одразу шпигнули ревнощі, бо чого ж тоді мене не запрошено на свято? Водночас я подумав про вочевидь нерівномірний добір гостей на вечірці: понад дев’яносто юнаків і тільки восьмеро дівчат. Я навіть знав, звідки така ідея в мене з’явилась. Помаранчевим фромажем частували під час свята з нагоди закінчення семестру в Інституті економіки та бізнесу, а тому, що основний фах там — бізнес, то серед студентів майже не було дівчат.
Я намагався притлумити в собі ту думку, вона була нестерпною, та водночас обурювала, чому це Інститут економіки та бізнесу не запровадив у себе рівноцінної квоти прийому юнаків та дівчат? Гм, не варто покладатися на власну уяву. Може, Помаранчева дівчинка просто несла їх додому, до своєї тісної кімнатки, щоб натиснути з них багато літрів соку і поставити його до холодильника, бо вона не терпить соків, виготовлених з дешевих каліфорнійських концентратів, або ж страждає від алергії на них.
Жоден з варіантів не видавався достатньо ймовірним — ні з соком, ані з фромажем. Та невдовзі мені спало на думку переконливіше припущення. Помаранчева дівчинка мала на собі старого анорака. Такого самого ґатунку пухову куртку носив під час своїх знаменитих виправ до Північного полюса Руальд Амундсен. Я завжди непогано вмів тлумачити ознаки — у медицині це називається діагностикою. Ніхто просто так не ходить вулицями Осло в старому анораку та ще й обтяжений велетенським пакетом із соковитими помаранчами.
Я міркував: Помаранчева дівчинка планувала собі, ясна річ, лижний перехід Ґренландією, чи принаймні через плато Гарданґервідда, тому логічно запаслася вісьмома або й десятьма кілограмами помаранч, запакувавши їх до собачої упряжки, щоб не померти в крижаній пустелі від цинги.
Знову я дав себе звабити власній фантазії. Чи не ескімоське слово «анорак»? Звичайно, вона вибиралася до Ґренландії. Що ж тепер буде з ґренландською експедицією? Зовсім не відомо, чи загадкова дівчина має достатньо грошей, щоб закупити нову партію помаранч, бо ж он ледь не розплакалася від такої втрати. І я уже встиг вирішити для себе, що вона дуже незаможна.
Та, як мовилося, можливостей тут багато. Слід враховувати й інші варіанти. Може, Помаранчева дівчинка живе у великій родині. Чом би й ні… Хтозна, чи не працює вона доглядальницею і не мешкає десь самотньо в тісній комірчині навпроти клініки Червоного Хреста, а її велика родина шаленіє за помаранчами. Мені дуже закортіло відвідати ту сім'ю, Ґеорґу. Я легко уявляю собі цих людей за великим обіднім столом в одному з чудових помешкань на Фройнері з високими просторими кімнатами та гіпсовою ліпниною на стелях. Окрім батька й матері, у родині ще семеро дітей — чотири сестри, двоє братів та ще сама Помаранчева дівчинка. Вона найстарша серед дітей, ніжна й дбайлива сестра. Ці якості їй знадобляться в майбутньому, бо тепер хтозна, коли молодші братики та сестрички зможуть узяти до школи помаранчу на перекуску.
А якщо — мені аж морозом сипнуло поза шкіру — вона сама мама крихітної родини, у неї є чоловік із здоровим, мов яблука, рум’янцем на щоках, який щойно закінчив навчання в Інституті економіки та бізнесу, і маленька чотири- або п’ятимісячна донечка? Чомусь мені уявлялося, що називається крихітка Ранвейґ.
Таке також треба було враховувати, я просто змушений був це зробити. Цілком ймовірно, що жінка з немовлям під рожевою ковдрочкою у візочку, яку я перехопив перед крамницею «Риба та дичина», зовсім не була мамою маляті, а нянькою в Помаранчевої дівчинки. Від тієї думки аж шпигнуло болем. Та в такому разі хоч кілька помаранч повернулися до юнки з очима білочки. Світ раптом видався таким тісним, а все навколо набуло сенсу.
Я завжди чудово вмів складати докупи 2 плюс 2, розпізнавати щонайменші ознаки, тобто мав обдарування до того, що називається діагностикою. До того ж, хочу додати, що саме я поставив собі діагноз, коли збагнув, що захворів. Навіть дещо пишаюся цим. Я просто пішов до колеги з фаху і розповів, що мене тривожить, а вже далі до справи взявся він. І тоді…
Отак, Ґеорґу. Тут мені доведеться зробити невеличку перерву в писанні.
Напевно, ти дивуєшся, що я здатний так жваво описувати подію того далекого пообіддя багато років тому. Але я пам’ятаю її як потішну історію, немов кадри німого кіно, і хочу, щоб і ти саме так її теж сприймав. Це зовсім не означає, що я людина легковажна, принаймні у момент написання цього листа. Насправді я почуваю себе немов у глухому куті чи радше в розпачі, щоб бути вже до кінця щирим. І не приховую цього… Але тобі ліпше про це не думати. Я постановив собі, що ти ніколи не побачиш моїх сліз, мені вдасться тримати себе в руках.
Мама ось-ось повернеться з роботи, ми самі вдома. І цієї миті ти, сидячи на підлозі й малюючи щось кольоровими олівцями, не можеш мене розрадити. А може, якраз і можеш… Десь за багато років ти читатимеш листа від того, хто колись був твоїм татом, і, можливо, пошлеш навздогін йому слова розради. Думка про це зігріває мою душу вже тепер.
Час, Ґеорґу… Що таке час?
Я підвів погляд на фотографію зірки Супернова
