Помаранчева дівчинка - Юстейн Гордер
Нині завдяки телескопові Габбла нам відомо про Всесвіт набагато більше, ніж 1990 року. За його допомогою було зроблено тисячі фотографій галактик та зоряних туманностей, віддалених від Чумацького Шляху на мільйони світлових років. До того ж, телескоп зафіксував неймовірні свідчення минулого Всесвіту, хоча це дещо й нагадує містику. Проте вдивлятися у Всесвіт однаково, що зазирати в минуле. Світло рухається зі швидкістю 300 000 км на секунду, отож, щоб досягнути Землі, сяйво зір далеких галактик йтиме мільярди років, бо ж Всесвіт безмежний. Телескоп Габбла зробив фотознімки галактик, які віддалені від нас на понад дванадцять мільярдів світлових років, тобто він спроможний заглянути в історію Всесвіту на дванадцять мільярдів світлових років углиб, коли сам Всесвіт був ще зовсім молодим, мав не більше мільярда років від роду. Від таких думок паморочиться в голові. Телескоп Габбла зумів зазирнути в той час, коли в космосі стався Великий Вибух, який започаткував часовий і просторовий вимір. Я трохи знаюся на цьому, тому й пишу. Головне вчасно зупинитися, щоб не написати геть про все, що знаю. Бо ж реферат, відданий на суд учителеві, мав 47 сторінок!
Те, що тато писав мені саме про телескоп Габбла, у мене аж моторош викликало. Я завжди цікавився дослідженнями космосу, готовий навіть допустити, що інтерес до всього, що відбувається на поверхні нашої планети, я таки успадкував. Але я так само міг би обрати темою своєї розвідки програму польоту космічного корабля «Аполон» та перебування перших людей на Місяці або галактики і чорні діри чи про галактики з чорними дірами, бо багато вже знаю про них. Я міг би написати про Сонячну систему з її дев’ятьма планетами і великим астероїдним поясом між Юпітером та Марсом. Однак я вибрав телескоп Габбла. Як тато міг передбачити це?
Легше збагнути його запитання про Генерального секретаря ООН. Я ж бо народився 24 жовтня, у День ООН. У кожному разі Генеральним секретарем ООН зараз є Кофі Аннан. А прем’єр-міністром Норвегії — Х’єль Маґне Бунневік. Він щойно змінив на цій посаді Єнса Столтенберґа.
Доки я отак сидів і розмірковував, у двері моєї кімнати постукала мама і запитала, як у мене справи.
— Не заважай! — тільки й відбуркнув я.
Я прочитав лише чотири сторінки.
Я думав:
«Розповідай, таточку! Розповідай про Помаранчеву дівчинку. Я тут, і день настав. Настав час читання.»
Історія про Помаранчеву дівчинку почалася одного пообіддя, коли я стояв перед Національним театром, чекаючи на трамвай. Це було пізньої осені, десь наприкінці сімдесятих років.
Пригадую, стояв на зупинці, розмірковуючи про свої медичні студії, які щойно розпочав. Так дивно було уявляти собі, як я одного чудового дня стану вивченим лікарем, прийматиму справжніх пацієнтів, які приходитимуть до мене, аби віддати в мої руки свою долю. Я сидітиму в білому халаті за великим письмовим столом і казатиму: «Зробимо кілька аналізів крові, пані Йонсон» або ж «І давно ви вже на це скаржитесь?»
Нарешті з’явився трамвай, я побачив його здалеку: спершу він покотився униз повз будівлю Стортингу,[2] а тоді почав поволі спинатися догори вулицею Стортинґсґатан. Найбільше мені відтоді дошкуляє, що я ніяк не можу згадати, куди прямував. У кожному разі, я увійшов до яскраво-синього, ущерть переповненого трамвая фройнерської лінії.
Мій погляд одразу ж прикипів до симпатичного дівчати, яке стояло з важенним паперовим пакетом, по вінця наповненим стиглими помаранчами. Дівчина була одягнена в старий оранжевий пуховий анорак, а я, пригадую, подумав тієї миті, що пакет, який вона притискає до себе, такий великий і важкий, що ось-ось може вихопитися з рук. Однак звернув насамперед увагу не на помаранчі, а на юну даму. Я умить збагнув, що вона незвичайна, не схожа ні на кого іншого, було в ній щось чарівне й заворожливе.
До того ж, я зауважив, що й вона розглядає мене, виокремивши з-поміж інших пасажирів, які увіпхнулися до трамвая. Усе відбулося за одну-єдину секунду, але здавалося, наче ми вже віддавна перебуваємо в якомусь таємничому альянсі. Не встиг я увійти досередини, як вона пронизала мене своїм поглядом. Напевно, я першим відвів очі, ймовірно, так і було, бо на той час я був неймовірно сором’язливим. Та все ж пригадую: за час короткої поїздки трамваєм я чітко збагнув, що ніколи в житті не забуду цього дівчати. Я не знав, хто вона, ані як її звуть, та від першої миті нашої зустрічі відчув її майже страхітливу владу над собою.
Вона була на півголови нижчою за мене, мала довге чорне волосся, карі очі. На перший погляд їй можна було дати дев’ятнадцять років, як і мені. Звівши на мене погляд й немов кивнувши, не зробивши, однак, ані найменшого поруху головою, вона усміхнулася виклично й лукаво водночас, так, ніби ми зналися раніше. Ні, — не побоюся навіть сказати — так, ніби ми колись дуже давно прожили наше життя удвох — тільки вона і я. Я наче відчитав це в погляді її карих очей.
Від усмішки на її щоках з’явилися дві маленькі ямочки. Вона нагадала мені — зовсім не ямочками — білочку, принаймні була такою ж гарненькою і милою. Якщо б ми й справді прожили якесь із життів разом, то, певно, білками на дереві, подумалось тоді мені. Думка про грайливе біляче життя удвох із загадковою Помаранчевою дівчинкою видалась мені дуже навіть приємною.
Але чому вона усміхалася так хитрувато і виклично? Чи усмішка справді призначалась мені? А може, вона усміхалася якійсь своїй приємній думці, що промайнула тієї миті в її голові й не мала нічого спільного зі мною? Або сміялася з мене? Таку можливість теж слід мати на увазі. Однак нічого смішного в мені не було; як на мене, я мав цілком звичайний вигляд. Це, без сумніву, вона, а не я, справляла комічне враження з велетенським пакетом помаранч поперед себе. Мабуть, тому й усміхалася, кепкувала сама із себе. Можливо, у неї схильність до самоіронії. Не кожна людина може похвалитися такою рисою.
Я не наважувався знову зазирнути їй у вічі. Лише тупо витріщався на пакет з помаранчами. Зараз вона його випустить з рук, думав
