Чаполоч - Ігор Астапенко

з тобою. Хочеш, я буду читати тобі Лорку? Або Кортасара? Або обох, да? Я увімкну Баха й дістану бокали з богемського скла. Я буду возити тебе нашим садом — від криниці й до сніжного кальвіна[11]! Скільки стане сили! Ми будемо дивитися в небо — воно ще не готове нас прийняти — хочеш, я буду тебе фотографувати? Ти одягнеш свою жовту сукню й улюблені сережки — ті, шо я подарував тобі на наше свято, пам’ятаєш? І ше зелене намисто замість хрестика, добре? Так буде краще. А в руках у тебе будуть пишні царські корони, да? Точно, великі царські корони! Небо, ти і царські корони. Потім я відвезу тебе до нашої акації й фотографуватиму коло неї. Ти будеш усміхатися. А потім будеш серйозною. А потім зробиш отаааак — ахахах — а тоді ооооотако — а тоді тако-во! Ахахахахах! Дай я тебе обніму! Не плач, Лорочко, ми будемо празникувати наше велике деревоподібне життя — ніхто не зможе завадити нам! Ніхто на світі, чуєш мене?

X

Я дивлюся на свої широкі зашкарублі долоні — шматки старої дубової кори. Вони віддають густим тютюном, бо я багато курю й кашляю. Іноді мені здається, що з кожним кашлянням з мене вилітає відтиночок життя. Я забиваю пахку самокрутку й роблю глибоку затяжку. Мені хочеться запустити в себе змію диму — вона прудко проповзе мною й повернеться в повітря. Але я вже буду іншим. Щось усередині мене набубнявіє й житиме до наступної змії. Я курю — значить, я дихаю.

Я виходжу з нашої з Йоською господи грузькими забарливими кроками. Я міг би сісти на стару облізлу «україну», але в неї пробите колесо. Іду. Перший від нашого — будинок Тадеуша — невеличкий цегляний куб із трикутнім шиферним дашком і маленькими вікнами. Далі — старий, як світ, будинок Миші, оточений смолистими вишнями. А тоді — «лісова пісня» — затхла скляна наливайка, у якій люди — ліс — п’ють і співають — мавки й лукаші, потерчата й перелесники, русалки й водяники — напружують пропиті горлянки й заводять п’яну абсурдну пісню. Кричать і б’ються, п’ють і знов співають, обіймаються й знов співають, співають і знов б’ються. П’ють. Зайти б собі та й хильнути — сто журавлини, Мілочко, нє, давай двісті! — дати комусь в синю пику, а тоді й затягнути разом із іншими цю химерну лісову пісню. Іду. Під мостом — колія із засоленими ребрами. Далі — поліграфічка[12]. Дерева, дерева, дерева. Багато мертвих дерев. Осьо несуть пачку пласких місцевих дерев — там написано, шо народилася й померла енна кількість деревоподібненьких, а ще там великий кросворд і гороскоп — обидва складав Миша. А осьо пачка майже-поетичних дерев. Там написано щось про небо, яке плаче. Але ви вже знаєте, що йдеться про дощ, да? А, може, щось інше. Але таке ж тривіальне. І мертве. Як і ці білі дерева, обсипані літерами. За поліграфічкою — коржик — там театр беріз. Колись — казав Йоська — якийсь недолужик лишив на ніч по банці коло кожної берези, а коли зранку прийшов за ними, то забрав їх, наповнені соком і чиєюсь сечею. Смачно ж як! Ще метрів зо двісті — і вже районка — облущена коробка, у якій ніхто не виживає. Хіба що коричнева плиткова настінна змія в плитковій чаші. Тут є дряхлі дерев’яні лави з вирваними дошками — сяду й закурю смачно — ууууухххх — хууууууу! — а затим і собі вирву одну пересохлу дошку, як тоді, коли ми з Мишою тут зустрілися.

Джек — тьху! — я називаю тебе так, як вона, давай вип’єм. Бери осьо. Я взяв симиренки, будеш? Ше по одній, да? Кусай. Ну, тепер слухай. Я — це — не знаю, як сказати, словом, я знаю про тебе й Данку. Давно. Ти любиш її? Не любиш, правда? Але я не про це — давай по третій, кусай з цього боку — о! — слухай, я не знаю, нє, давай я спочатку розкажу, а тоді перейду до того, шо хочу. Данка — вона сирота, я підібрав її, коли їй було сімнадцять — вона ше була цей-во, ну ти розумієш, а я був сам, глянь на мене — нє, ти глянь! — хто на мене міг клюнути? — во-во! — ніхто! — а Данка, бач, вона мене полюбила. Ми жили душа в душу, знаєш, — давай нап’ємось, а? — я жити почав. А яка вона в цих ділах! Дивись мені в очі, кому я це розказую? Любиш, коли вона зверху? Скаче й кричить, скаче й кричить! А я все розпланував. Ти думав, я такий простачок, да? Нєєєєєє, це ти дарма. Я не такий, Джек, тьху ти господи! Я тебе чого до себе взяв? Просто так, думаєш? Ага, ніхєра, — наливай більше! — диви, який ти бик, здоровий, зараза! — я тебе взяв, бо ти не звідси, і ти мені треба в одному ділі. А вона цілувала тебе ось там? — я завжди так збуджуюсь, коли вона це робить — Даночка, моя дівчинка! — сука ти, чув? Ти сука! Наливай мені, суко! Вдариш мене? Давай! Шо ти ждеш, а? Бий! Чого не хочеш? Я тебе ненавиджу, але ти ше мені заплатиш! Ти це зробиш для мене! Да? Зробиш? Знаєш шо? Ти зробиш мені дитинку! Ти підеш до Данки і зробиш мені дитинку! Синочка. Або хай буде доня! Мені похєр! Давай вип’єм за мою дитинку! Скільки ти хочеш? Чого ти мовчиш, а? Дай-но свою скрутку, покуримо її на двох? Ти ж у нас мастєр ділити на двох! Даночка, боже, — моя дівчинка! Ти зробиш мені дитинку, і йди нахєр! Ясно? Нашо ти рвеш дошку? Ти мене не торкнешся, суко! Я вижену тебе, як собаку! Але не зараз. Для початку ти дешо для мене зробиш, да? Опусти дошку, Джек! Опусти дошку! Ти не посмієш! Подивись на мене — давай сходим в «лісову», я пригощаю! Не чіпай мене, прошу! Ти не можеш!

XI

Бачите двійко гайворонів, чорних до синизни? Не бачите? А я бачу. Вони доїдають голуба кольору димчастого туману. Ще трохи — і вони вже на верховітті межи омелою — чорно-зеленою хворобою. Тут — в омеловім океані — так легко втопитися — шпаркі позирки виростають у погляди — а тоді — не встигнеш озирнутися — і ти вже захлинаєшся від споглядання грандіозності живого світу. Плавання стає сумбурним, метушливим, хвилі накривають всю твою плоть, усе, що вище плоті, усе, що більше думки! — людино! — порощить омела — я сильніша за тебе, як і дерево сильніше у своїй пухлинності!

Я прийшов сюди знову. Тут немає думок. Їх вимітають чорно-зелені хвилі. Зовсім немає думок.

Зовсім немає думок.

Зовсім немає думок.

Думати про відсутність думок. Думати