Чаполоч - Ігор Астапенко

випити, у мене ще щось було під батареєю, треба тільки спуститися з даху. Я бігом. О! Скоро стане легше, чекайте — о! — тепер закурити б. Три через три — можна жити, якщо трохи спати вночі, всю ніч не виходить, бо треба час від часу виходити на вулицю — дивитися, чи немає кого на задньому подвір’ї. Іноді посеред ночі спрацьовував дзвоник — Бах завжди лякався, починав судорожно махати хвостом, я брав його на руки і шось казав. Бах-Бах-Бах, ти нещасна псина, їж цей сухий хліб, пий цей прісний узвар, ти не здаси мене, я знаю, малий! Одного разу дзвоник заклинило і він розтинався кілька годин — я не стримався й розбив велике дзеркало у фойє.

Фух, стало краще — о! — слава богу, знаєте, що я робив у три неробочі доби? Я передумав, не хочу про це. Хочу. Я лежав і дивився в трикутню стелю Мишиного горища. Якось — ахахахахах! — двійко щурів сіло поруч і дивилося зо мною. Так було перший час. Миша приносив мені книжки й молоко, я пив книжки й читав молоко, ой — тобто навпаки, ви зрозуміли, виходив на перекури, дихав, ковтав слину, говорив із Даною — ти будеш Джек, ніякий мені не Женя! — казала вона, — глянь на свої плечі, який же ти Женя? Ти Джек!

Якось я збирав антонівку — вересень-місяць — в алюмінюве відро, головатий поправляє — алюмінієве — тьху!, хоч би не звалитися разом з цею ринвою, Йоська цього не переживе, уже темніло, — бог обрізав нігтик і кинув світитися, — Дана підійшла до мене, нє, треба ще п’ятдесят чаполочі, вам теж не завадило б, а то тільки вилупили очі в ці чорні букви, шо ви там бачите?, один он уже дочитався — повезли чорного, як буква, в дурку — аж за омеловий океан — Міша догадується про нас, ми більше не можемо, Джек! — сказала вона. — Поцілуй мене, Данко, — відповів я, — приходь завтра після десятої.

Ого! Яка красива виходить дуга! Яка красива дуга! Яка красива дуга! Яка прозора сеча, бє-бє-бє!

VII

Тримай бульйон, трохи гарячий, подмухай. Будеш хліб? Зараз принесу. На, бери. Диви, який літачок полетів, о, вже в хмару сховавсь, зараз випливе знов. Хочеш, я розповім далі? Я забуваю дихати. Лорочко, їж, ти не можеш не їсти. Я забула дихати. І думати про слюну. Хліб і ложечка бульйону. Сироватка свіжа, я брав у Тадеуша. Осьо так, добре. Ше одну. Їж! Пробач мене, Лорочко!

Злива стихла, коли ми вже були коло маслозаводу. Ми були такі ж мокрі, як і стомлені. Я ледве крутив педалі, ти шось нашіптувала мені на вухо й межи словами цілувала, я люблю, коли мене цілують там. Ми приїхали додому й лягли спати. Я спав там, а ти тут, якшо чесно, я не знаю, чи любив тебе, шось тоді снилось тобі? А мені снилося місто. Не це, інше, з якого я втік. Воно зовсім не таке, як це. Там інші дерева. Вищі дими. Вони вилітають із одутлих труб і саджають квіти в легенях деревоподібних, уявляєш? Їж, бо буде холодний. Там високі церкви з великими банями, одна на одній, іди й молись, людино, піднімай руки до небес, цілуй засклені ікони, став свічку в гливий пісок, збирай трійко пальців, малюй повітряний хрест, гріши, людино немічна, носи золотого Йсусика на грудях, вбивай, кради, дури, замолюй гріхи, їж крашанки, заїдай паскою, пий свячену воду, пий чаполоч, поки не пізно — бийся головою об лід, поки не темно — бийся головою об лід, пробивайся, вибивайся, ти побачиш прекрасний світ![8], бийся головою об соборну підлогу, давай гроші жебракам, причащайся, п’яній, ковтай проскурку, наживайся, вмирай, людинко, лишай по собі слід, тебе будуть пам’ятати — ти заслужила на це, як ніхто інший! Ти найкраща й найгірша у світі! Бери воду, Лорко, меду дати?

Я прокинувся першим і закурив у вікно. Де знов мої сірники? А. Було близько п’ятої. Я вийшов по воду — сонце застрягло межи гілляччям акації — я пам’ятаю добре, бо омелочки сяяли, як ліхтарики, хтось голосно кричав у Тадеуша, якась жінка. Посуд розбивався об підлогу — я люблю музику — я побіг туди, Лорко. На подвір’ї плакала Агнєшка — їй було дванадцять, мо’, чотирнадцять років, я не підійшов до неї. Двері були навстіж, я забіг усередину — Тадеуш лежав на підлозі, у його лисій голові вавка юшила кров’ю, Зіна — так її звати? — ревіла, обпершись на підвіконня — у неї була розірвана сорочка. Тадеуш указав пальцем на відчинене розбите вікно — я вистрибнув з нього й встиг побачити спину чоловіка — він був уже коло Мишиної хвіртки, я колись збив її із соснових дощок, ну — ше тоді, коли ти жила з тим дебілом, у нього великий? — я побіг за ним, але він був задалеко, якби я не босий, було би більше шансів. На гайдарí[9] я наблизився до нього, але сил майже не лишилося, дрібні камінці прилипали до ступень, його рухи стали длявими — я впав, Лорко, коло районки, одразу піднявся й продовжив бігти — я махав стесаними долонями й кричав йому в спину — мій голос був схожий на розірване ганчір’я — він кричав шось у відповідь — сил майже не лишалося, ноги почали відмовляти, — як тебе хоч звати, суко? — мене звати так само, як тебе, Юджін! Доїдай, Лор, хочеш знати, шо було далі? — Я згадала: у нього великий. І я ніколи не любила тебе, Горку!

VIII

Не лякайся, вони добрі, Данко!

Я не можу, я боюся, Джек! Забери їх! Я йду звідси, як ти тут живеш? Боже, ти просто дикий, ти ненормальний, ти хворий, Джек!

Який я? Іди сюди! Дикий, кажеш? Хочеш знати, який я дикий?

Відпусти мене, я буду кричати!

Кричи, хто тобі не дає?, хочеш розбудити Мішу?

Да, я хочу, шоб він прокинувся і вигнав тебе звідси! Пусти!

Нам же добре, Данко, хіба нє?

Пусти мене, я боюся! Вони бігають прямо під ногами! Боже!

Тут уже не страшно, правда? Крутни лампочку. Я хочу курити.

Ми розбили якусь банку, ахах, Міша буде злий. Ти чудовий. Я хочу бути з тобою. Як нам бути, Джек?

Якось та й буде, Данко, поцілуй мене сюди-во.

Нє, скажи, як ми будемо, а? Міша догадується про нас, він вижене тебе. Куди ти підеш?

Я не знаю, не будем про це.

Я нічого не знаю про тебе, хто ти, Джек? Скажи мені, хто ти такий???

...

Я вчора добряче напився. У роті — як каже Йоська — котики накакали. Зараз би банку