Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

Олену, коли Зоня була ще дитиною, журила її вдача.

— Як будеш така далі, то ніхто не любитиме тебе, — хотіла настращати дитину, але Зоня сміялась. Мружила при тому очі і колола самими зіницями. Ще зовсім мала, а така вже самовпевнена.

— Або мені потрібно, щоб мене хтось любив? Або то так добре, як когось усі люблять? От Нельку всі люблять і всі чогось хочуть від неї. Мене не потребує ніхто любити, — чи мені гірше від того буде? Ще ліпше!

— А може, те минеться, — потішала себе Олена перед чоловіком. — Діти її віку звичайно люблять все наперекір робити. Єсьм певна, що Зоня не така, яку вдає з себе. Напевно, тішиться, коли я чи ти пригорнемо її до себе, а тільки так вдає, що наша любов їй байдужа.

Небезпечний вік дозрівання давно минув у Зоні, а вдача її нітрохи не змінилась. В свої двадцять три була така сама, як і в тринадцять. Носила тепер півчеревики на високих французьких каблуках. Було це наче наперекір моді, яка у змові з спортом крокувала тепер в зашнурованих півчеревиках на низьких широких підборах. Ходу мала легку, граціозну, ногу зграбну у кістці, з високим підйомом. Коли йшла з гордо піднесеною головою, завжди наче у незгоді зі світом, не заохочувала до ближчого знайомства.

Поза її спиною чоловіки розказували анекдоти з приводу її прищуватого обличчя, але перед нею самою знімали капелюхи з шанобливим уклоном.

Навіть Олена з усіх своїх п'яти дочок найменше повчала Зоню. Часом обминала її, як терня на стежці.

Коли хтось з дітей докоряв їй тим, виправдувалась:

— У Зоні не знати коли на який гумор натрапиш, а я люблю спокій у хаті. Краще вже не зачіпати біди.

Насправді була інша причина, чому Олена так багато дозволяла Зоні. Натякнула про це навіть Орестові Білинському при його першому візиті. Зоня прийшла на світ випадково, проти бажання й волі матері, і тепер Олена пояснювала собі, що Зоньчина погана натура, власне, звідси й узяла свій початок. Вона, Олена, согрішила тим, що ненавиділа зачатий плід, і тепер мусить відпокутувати свою провину.

Зоня справді була якась відмінна від решти дітей. Мажарин якось висловився про Зонину вдачу:

— Воно так, прошу панства, всі люди носять черевики на ногах, а панна Зоня хотіла б одягти їх на руки.

Над нашою родиною навис фатум.

Катруся перша зробила пролом у мурі, і тепер ми всі насторожені: обвалиться мур чи виявиться таким міцним, що витримає?

Атмосфера очікування згущується в нашому домі з кожним днем.

Але навіщо всі ми вдаємо, начебто в нашому домі все нормально, все по-давньому?

Чи не скидається це на те, що ми граємо комедію перед… порожнім залом?

Тим часом у нашому домі, либонь, тільки годинники ходять нормально. Зрештою, я б не здивувалась, коли б у цій атмосфері вони оголосили страйк.

Мене цікавить інше питання: татко відійшов, Катруся втекла від нас, — хто ж тепер буде главарем у нашій родині?

У всякому разі, не мама і не я. Може, Зоня? Ого, вона не мала б нічого проти, щоб захопити владу у свої руки, але проти тирана повстане народ, тобто Неля, я, Мариня, мама й Ольга. Хоч мала господинька залишиться на своєму посту незалежно від особи пануючого.

Ах, вже знаю, як воно буде. Згідно з демократичними віяннями, нашим царством управлятиме президент Мариня. Втім, вона сама собі надала цю високу посаду.

Своє урядування Мариня почала з того, що порушила питання про квартиру. П'ятикімнатне мешкання тепер рішуче нам не під силу, отже, як бути? Воно, звичайно, розпускає Мариня дипломатію, ніби каракатиця своє чорнило, могло б залишитися так, як є, якби знаття, що Славуня (люди, це я, я!!) ще в цьому році вийде заміж. В тому випадку, розуміється, немає сенсу збуватися старого гнізда.

Прошу, не думайте, що це зондування грунту: це просто-напросто моральний тиск на мене. Ситуація до того загострена, що Север повинен би днями попросити маму о мою руку (вам подобається така форма: «О мою руку»?).

В гру входить не тільки гонор родини, але й п'ятикімнатна квартира.

Іншими словами, Север повинен женитись на мені, щоб зберегти старе гніздо.

Север, коханий мій, що ти на це?

Життя (мама сказала б: «Господь досвід чує») випробовує мене більшою міркою, ніж можу двигнути на своїй спортовій спині. Север, коханий мій, може, трошки допоможеш мені під гору?

Пробач мені і, прошу, не гнівайся, я не хочу бути надокучливою, — але чому ти такий чуткий, коли йдеться про нежить у мене, і такий якийсь байдужий у цій насправді великій біді?

Я, завжди така, як мені здавалося, смілива (пригадуєш, як я хотіла діставати зірку з неба?), тепер відчуваю незнайомий, новий страх у собі. Починаю боятися, наприклад, таких речей, як раптової мовчанки в кімнаті, бо мені починає здаватись, що кожне з тих, хто мовчить, готується запитати мене: коли нарешті Север заявить про свою готовність одружитись зі мною?

Почуваю полегкість, коли в хаті запроториться що-небудь і всі домашні зайняті пошуками цього предмета. Так благословенно недавно зникли десь великі ножиці. Я знаю, що в такі хвилини нашим не до мене й Севера. Радію дрібним суперечкам, бо вони теж відвертають увагу наших від мене й Севера. Найменшу нісенітницю, що її принесе Мариня з базару, роздуваю до сенсаційної чутки, бо це теж хоронить мене від теми «Слава — Мажарин». Кожну чужу людину в нашому домі, навіть коли б це мав бути екзекутор чи поліцай, вітаю, як свого рятівника, бо при чужих у нас не мовиться про доктора Мажарина. Починаю не любити те, що колись любила, й навпаки. Уникаю, наприклад, так званих сірих годин в нашому домі, хоч колись дуже любила ту смужку часу, коли за вікном уже темніє, а на столі ще не засвічена лампа.

В такі хвилини люди говорять притишено, щоб їхні серця могли зближуватись, начебто гамір і світло перешкоджають їм у цьому. А тепер боюся, що, власне, в цю золоту сіру годину наші почнуть по-доброму, по-сердечному… висотувати з мене жили на тему Севера.

Вчора Оксана забула в нас свій віденський журнал мод. Всі мої сестри сиділи над журналом і метикували жартома, які б фасони пошили собі, коли б у нас були гроші, коли