Після тебе - Джоджо Мойєс
Я намагалася жити новим життям. Заводила принагідні дружні стосунки з іншими мандрівниками: молодими людьми з Англії, у яких освітнє «вікно»[7]; американцями, які проходять шляхами улюблених літературних героїв, переконаними, що ніколи не повернуться на свій Середній Захід; заможними молодими банкірами; туристами. Переді мною постійно проходили обличчя, що тікали від свого життя. Я усміхалася, базікала з відвідувачами, працювала — і переконувала себе, що роблю так, як він хотів. Це мало мене втішало.
Зима відступила, і весна сповнила місто своєю красою. І раптом я прокинулася вранці й зрозуміла, що це місто більше мені не подобається. Принаймні я не відчувала себе достатньо парижанкою, щоб залишитися тут. Історії іммігрантів набридли, парижани стали якимись неприязними — а може, я просто почала помічати безліч причин того, чому саме мені тут не місце. Це місто — хай би яке привабливе воно було — справляло враження вишуканої дизайнерської сукні, яку купили поспіхом і вона не сіла за фігурою. Я звільнилась і поїхала мандрувати Європою.
Не минуло й двох місяців, і я відчула себе ще гірше. Майже завжди була на самоті. Ненавиділа цей стан, коли не знаєш, де ночуватимеш, коли постійно звіряєшся з розкладами поїздів та непокоїшся через валюту. Важко було заводити знайомства — я не довіряла нікому, кого зустрічала. Та й що я могла розповісти про себе? Якісь загальні відомості — та й по всьому. Те, що мало вагу для мене і було мені цікавим, я не могла нікому розказати. А коли не маєш із ким поговорити, то всі ці красиві місця, які бачиш, — фонтан Треві або канал в Амстердамі — стають лише порожніми пунктами в списку. Останній тиждень минув на пляжі в Греції — усе тут мені нагадувало про той пляж, де ми з Віллом були незадовго до того. Скоро мені набридло сидіти на піску та відганяти від себе засмаглих чоловіків, яких, здавалося, всіх звали Дмітріс. Час там не давав мені втіхи, і я врешті повернулась до Парижа — по суті, мені більше не було куди повертатися.
Намагаючись вирішити, що робити далі, я два тижні ночувала на дивані в дівчини, з якою ми разом колись працювали в барі. Я згадала нашу з Віллом розмову про кар’єру і написала в декілька коледжів щодо курсів дизайну, та в мене не було ніякого досвіду роботи, і мені ввічливо відмовили. Я втратила те місце, яке мені пропонували після смерті Вілла, — його віддали комусь іншому, бо я не просила почекати. В адміністрації мені сказали, що я можу спробувати наступного року, — але з їхнього тону я зрозуміла, що всі знають: я не повернуся.
Я шукала роботу в інтернеті, але виявилося, що, незважаючи на все пережите, мені й досі бракує кваліфікації, аби робити бодай щось цікаве. А потім, коли я саме думала, чим же займатися, зателефонував Майкл Ловлер, нотаріус Вілла, і сказав, що час зробити щось із тими грошима, які мені залишив Вілл. Це стало для мене приводом, на який я чекала. Він допоміг сторгуватися за моторошно дорогу квартиру на краю Сіті[8] — я обрала це місце, бо згадала, як Вілл щось казав про бар на розі вулиць неподалік. Мені ввижалося, що так я буду ближче до нього. Лишилося ще трохи грошей, щоб її меблювати. За шість тижнів після мого повернення до Англії мене взяли на роботу в бар «Трилисник та конюшина», я переспала з хлопцем на ім’я Філ, якого не планувала ніколи більше бачити, і стала чекати, коли ж нарешті почну жити.
Минуло дев’ять місяців. Досі чекаю.
Протягом першого тижня вдома я нечасто виходила кудись. У мене все боліло, я швидко втомлювалася. Легко було просто лежати в ліжку та дрімати під дією екстрапотужних знеболювальних. Я втішала себе тим, що найважливішим було дати своєму тілу одужати. Дивно, але повернення в батьківський дім стало для мене тим, що треба: тут я нарешті змогла спати більш як чотири години поспіль; приміщення були достатньо малі, щоб я могла ходити, тримаючись за стіни. Мама годувала мене, дідусь складав компанію. Тріна повернулась у коледж, а з нею і Том. Удень я багато дивилася телевізор, дивуючись нескінченній рекламі кредитних компаній, підйомників для інвалідів та інтересу до дрібних відомих осіб (я нікого з них не знала, бо мене майже рік не було в країні). Я жила наче в крихітному коконі — але в ньому в кутку копирсався величезний слон.
У розмовах ми не зачіпали тем, які могли б порушити цей крихкий баланс. Удень я дивилася новини про якусь відому людину, а за вечерею казала щось на кшталт: «А ви чули, що кажуть про Шайну Вест?» — і мама з татом вдячно підхоплювали тему, зауважуючи, що вона повія, чи має гарну зачіску, чи ні те ні се. Ми говорили про «Торги на горищі» («А мені завжди було цікаво дізнатися, скільки б дали за те вікторіанське кашпо твоєї матері — потворна річ») та про «Ідеальний будинок» («Я б у такій ванні й собаку не мила!»). Я не думала ні про що, крім їжі та простих клопотів: одягатися, чистити зуби, виконувати крихітні мамині доручення («Слухай, серденько, поки мене не буде, розсортуй, будь ласка, свої брудні речі — я закину їх зі своїми кольоровими»).
Але зовнішній світ повільно підповзав до мене все ближче. Я чула, як сусіди розпитували мою маму, коли та розвішувала білизну:
— Так що, твоя Лу вдома?
— Вдома, — нехарактерно коротко відповідала мама.
Я помітила, що стала уникати кімнат, з яких видно замок, — але все одно знала, що він там. І в ньому живуть люди, які дихають пам’яттю про Вілла. Іноді мені ставало цікаво: що з ними тепер? Коли я була в Парижі, мені передали листа від місіс Трейнор, у
