Лицедії - Сомерсет Вільям Моем
— Вісім фунтів на тиждень! Та це ж абсурд. На такі умови я не можу пристати.
— Можете, можете. Більше ви не варті й більше не одержите.
Джулія вже три роки виступала на сцені і за цей час багато чого навчилася. Крім того, Жанна Тебу, яка ніколи не була суворою моралісткою, поділилася з нею деякими вельми корисними секретами.
— Чи не вважаєте ви часом, що за це я ще й пускатиму вас до себе в ліжко?
— Боже мій, та невже ви гадаєте, що я маю час на женихання з акторками своєї трупи? У мене є безліч значно важливіших справ, ніж це, дівчинко. Та після чотирьох годин репетицій, а потім ще участі у вечірньому спектаклі, не кажучи вже про денні вистави, у вас теж не залишиться ні часу, ані бажання кохатися. Ви лягатимете в ліжко з єдиним бажанням — спати.
Але в цьому Джіммі Ленгтон помилявся.
III
Ентузіазм і фантастична енергія Джіммі Ленгтона зробили своє — Джулія прийняла його пропозицію. Спочатку він давав їй скромні ролі, і під його керівництвом вона грала їх так, як не грала ніколи досі. Він привернув до неї увагу критиків, він лестив їм, роблячи все так, щоб вони вважали, ніби відкриття цього нового таланту — виключно їхня заслуга. Він дозволив їм «виявити ініціативу» — запропонувати, щоб він дав їй зіграти Магду[16]. Дебют Джулії став сенсацією, і після цього Джіммі доручив їй — одну за одною — ролі Нори в «Ляльковому домі»[17], Анни в «Людині й надлюдині»[18] і Гедди Габлер[19]. Міддлпулці тріумфували: ще б пак, у них з’явилася акторка, яка могла б заткнути за пояс будь-яку лондонську зірку! І тепер жителі міста юрбами ходили дивитися на її гру у виставах, які раніше вони одвідували виключно з міркувань місцевого патріотизму. Лондонські театральні критики час від часу згадували її ім’я в своїх оглядах, і чимало столичних театралів-ентузіастів їздило в Міддлпул спеціально для того, щоб подивитися на Джулію. Повернувшись, вони захлинались од захвату, і кілька директорів лондонських театрів послали своїх емісарів із завданням оцінити її гру. Директорів брав сумнів. Гаразд, ця дівчина чудово грає в творах Шоу та Ібсена, але як вона виглядатиме в звичайних п’єсах? Вони вже мали гіркий досвід щодо цього. Актор блискуче виступав в одній з отих оригінальних п’єс, йому пропонували ангажемент, а потім виявлялося, що в усіх інших постановках він нічим не відрізняється від рядових членів трупи.
Джулія вже рік грала в Міддлпулі, коли в театр прийшов Майкл. Для початку Джіммі дав йому роль Марчбенкса в «Кандіді»[20]. Як і слід було сподіватись, Джіммі зробив правильний вибір, бо в цій ролі надзвичайна врода Майкла сприяла його успіхові, а брак душевного тепла лишався непомітним.
Джулія простягла руку і взяла картонову коробку з фотографіями Майкла. Зручно вмостившись на підлозі, вона швиденько переглянула ранні фотографії, шукаючи ту, що була зроблена одразу по його приїзді до Міддлпула; та коли знайшла її, серце її болісно стислося, і вона мало не заплакала. Спогади наринули на неї. Кандіду грала вже досить літня жінка, досвідчена актриса, якій звичайно доручали ролі матерів, старих дів чи характерних персонажів, і Джулія, якій, за винятком участі у восьми спектаклях на тиждень, нічого було робити, приходила на репетиції. Вона закохалася в Майкла з першого погляду. Вона ніколи в житті не бачила такого вродливого юнака і одразу почала безжалісно переслідувати його. Трохи згодом, знехтувавши осудом з боку респектабельних міддлпулців, Джіммі вирішив поставити «Привидів»[21] і доручив Майклу грати хлопця, а Джулії — Регіну. Вони читали одне одному свої ролі, а після репетицій дуже скромно обідали вдвох, щоб мати змогу обговорювати їх знов і знов. Незабаром вони вже були нерозлучні. Джулія не відзначалася особливою стриманістю; вона безсоромно лестила Майклові. Той не хизувався своєю вродою, він знав собі ціну й сприймав компліменти якщо не байдуже, то, скажімо, так, як сприймав би похвалу на адресу чудового старого особняка, що з давніх-давен належав його сім’ї. Всі добре знають, що це один з найкращих будинків своєї епохи, ним можна пишатися і про нього треба дбати, але звертати на нього якусь особливу увагу просто смішно, як смішно звертати увагу, приміром, на повітря, яким дихаєш. Майкл був хлопець кмітливий і наполегливий. Він знав, що його врода зараз найбільша його перевага, але він знав також, що вона не вічна і кар’єри на ній не зробиш, а тому прагнув стати хорошим актором. План у нього був простий: перейняти все, що можна, від Джіммі Ленгтона, а потім податися до Лондона.
— Якщо я робитиму те, що треба, то, може, мені пощастить заручитися підтримкою якоїсь літньої дами .й створити власний театр. Треба бути хазяїном своєї долі, бо інакше в люди не виб’єшся.
Джулія незабаром переконалася, що він дуже ощадливий. Та їй було це байдуже; більш того, їй подобалось те, що він рахує кожне пенні. Тим-то, коли вони їли разом або вирушали в неділю на якусь прогулянку, вона ніколи не забувала платити за себе сама. Вона ж легко розтринькувала гроші, часто на тиждень-два запізнювалася з оплатою рахунку за квартиру, а тому захоплювалася Майклом, який дуже не любив мати борги й примудрявся навіть щотижня заощаджувати якусь суму із свого невеликого заробітку. Він хотів назбирати досить грошей для того, щоб згодом, приїхавши в Лондон, не хапатися за першу-ліпшу запропоновану роль, а мати змогу почекати трохи, аж доки не нагодиться щось більш путнє. Його старі жили майже виключно на батькову пенсію, і, пославши сина в Кембріджський університет, вони пішли на справжню жертву. Наполіг на цьому батько, який не хотів, щоб син його став актором.
— Якщо ти вже вирішив так, то я, певно, не зможу тебе зупинити, — сказав він. — Але, чорт забирай, я хочу, щоб освіта в тебе була джентльменська!
Джулії дуже приємно було дізнатись, що батько Майкла — полковник; на неї справляли велике враження Майклові розповіді про якогось родича, котрий за часів Регентства програв у карти свій маєток Уайт, і їй подобався перстень Майкла — з кабанячою головою й девізом: «Nemo me impune lacessit».
— Скидається на те, що ти пишаєшся предками більше,
