Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Іванович Литовченко

Точніше, навіть пострадянського…

Однак цього разу з ним і сестричкою сталася неприємність серйозніша, ніж можна було побачити навіть у жахливому сні! Та де там уві сні?! Навіть нафантазувати і те не було найменшої можливості!..

– Сидиш?.. Свіжим повітрям дихаєш?

– Гм-гм-м-м… Сиджу. Поки що на стільці.

Всеволод Тихомирович озирнувся до сестри, яка з серйозним, вкрай стурбованим обличчям завмерла в отворі дверей, що вели з їхньої вітальні на балкон. І з ксерокопією того самого оповідання в руках… А також на додачу – ще і з загадковою самвидавівською книжкою.

Ця історія не мала жодного розумного пояснення. А всі ті обґрунтування, якими задіяні в ній персонажі намагалися підперти свої химерні пояснення, нікуди не годилися. От не годилися, і все тут! І край!..

Колись дуже давно, ще в пізньому радянському минулому вже далеко не молода «кадровичка» з московського ДОКу № 3 товаришка Волкова незрозумілим шостим відчуттям вловила натяк на зміни, що вже ширяли в повітрі. А второпавши, що в суперечці «ліриків» з «фізиками» (як було модно називати це явище у дні їхньої молодості) почали несподівано перемагати «економісти», встигла вчасно зорієнтуватися і закінчити бухгалтерські курси в той критичний момент, коли суспільство охопила тотальна жага до заробляння грошей і, відповідно, первісного накопичення капіталів. У такій ситуації тямущі бухгалтери були ой як потрібні!..

Таким чином, перестрибуючи попервах з кооперативу в кооператив, а потім і з фірми у фірму, Рита Тихомирівна потрапила до бухгалтерії процвітаючого столичного видавництва «МосЕкспо». Книжковий бізнес виявився дуже вигідним. Тим паче, що в «тіні» офіційної дирекції видавництва ховалися дуже серйозні люди з державної структури, саму назву якої вимовляли виключно пошепки… За таких умов справи «МосЕкспо» рік у рік лише покращувалися, зарплатню виплачували регулярно – то хіба могла знайти кращу роботу вже далеко не молода жінка?!

Але на те, що сталося зовсім нещодавно, буквально кілька місяців тому, Рита Тихомирівна навіть розраховувати не могла! А сталося геть непередбачуване… Для початку хтось поплутав дві схожі ззовні теки і замість кабінету редактора заніс до бухгалтерії рукопис чергової книжки, переданої на розгляд в «МосЕкспо». На додачу до цього, поплутану з іншою теку поклали на стіл не якогось іншого бухгалтера, а саме Рити Тихомирівни.

В принципі, лише побачивши чужу теку, вона мала б негайно повернути її редакторам й одразу ж з’ясувати, куди подівся її квартальний звіт?! Однак природна жіноча цікавість виявилася вищою від будь-яких посадових інструкцій. До того ж, настала обідня перерва. Тому Рита Тихомирівна розкрила теку й побачивши, що то була авторська збірка коротких фантастичних творів – почала гортати сторінку за сторінкою. Дійшовши до оповідання «Ніхто не забутий», несподівано заглибилася в сюжет…

Але чим далі читала, тим більший переляк охоплював її. Бо якщо коротко, то фабула оповідання була наступною. Здійснюючи диверсії в німецькому тилу під час Великої Вітчизняної війни, партизани випадково пустили під укіс потяг-«порожняк» замість поїзда з боєприпасами. У загиблого машиніста лишилися вдова і двоє діточок. Водночас в партизанському загоні перебував колишній товариш загиблого машиніста, який по завершенні війни зробив непогану кар’єру. Отож саме до цього чиновника одного разу і заявилася вдова загиблого з проханням про допомогу: адже загиблого машиніста всі вважали «ворогом народу», якого народні месники буцімто «стратили» за співпрацю з окупантом. Проте чиновник з ганьбою вигнав прохачку, яка після того невдовзі померла. Сироти ж потрапили до дитбудинку… Всю цю історію за допомогою фантастичної «машини часу» в майбутньому відстежив один із цих дітей – вже літній чоловік…

Хоча це й порушувало субординацію, проте Рита Тихомирівна всіма правдами й неправдами дізналася, що оповідання «Ніхто не забутий» створив молодий київський письменник Спартак Сивак. Писав він спільно з іншим молодим письменником – херсонцем Кузьмою Олежченком, на даний час у видавництві «МосЕкспо» вийшла друком їхня перша «цеглина»[74] і намічалася вже друга, а там і третя. За сюжетом все це були тривіальні «бродилки», нічим не прикметне бойове фентезі. Творили вони під спільним псевдонімом «Аристарх Зубов». Що ж до коротких творів, то цей самий Сивак ледь-ледь умовив редактора переглянути скомпоновану ним збірку. Хоча редактор і запевняв, що «МосЕкспо» займається виключно монолітними романами, а на таку розкіш, як видання збірки коротких опусів, можуть розраховувати хіба що автори рівня братів Стругацьких, Кіра Буличова та інших класиків жанру.

От, власне, і все, про що вдалося дізнатись… Тим не менш, оскільки у всякі там дива Рита Тихомирівна не вірила принципово, до Москви був терміново викликаний і допитаний «з упередженням» її рідний брат.

– Та ти що, сестричко?! – здивувався Всеволод Тихомирович, зрозумівши суть її претензій. – За кого ти мене маєш, вважаючи, нібито я міг розпатякати хоча б комусь про наших батьків і цю паскуду Калащука?!

– Сєвко, ти ж не забувай, що ми його на той світ відправили – ти і я!.. Бо я тоді невдаху-лімітчицю з себе вдавала, а ти – нашого покійного тата.

– Та я пам’таю, сестричко, пам’ятаю…

– І про аспірин, який астматикам його типу протипоказаний категорично, теж пам’ятаєш?! І як я його тим аспірином почастувала?..

– Ритко, та я, доки живий буду, – до могили того всього не забуду!..

– Чесне слово?!

– Чесне-пречесне!

– А кому ж ти про все це розпатякав?!

– Та нікому, запевняю!

– Точно?!

– Точно. Можу присягнутися чим завгодно.

– Справді можеш?

– Так.

Лишався єдиний варіант: потякалом виявилася Ірма Сєдова, яка зрежисувала любительську п’єсу «Камінний господар з берегів річки Снов», свого часу феєрично розіграну в реальному житті підшефними «вовченятами». А також саме Ірма допомогла дістати форменну залізничну тужурку, в якій Всеволода Тихомировича неможливо було відрізнити від батька! Отож він відбув додому з надважливим завданням: навідатися до Харкова й «допитати з упередженням» єдину підозрювану.

Зараз же Всеволод Тихомирович і повідомив сестрі результати власного розслідування. Треба визнати, результати вельми несподівані…

По-перше, як і самі «вовченята», старша вихованиця дитбудинку нікому, нічого й ніколи не розповідала. Та й з якого дива їй порушувати мовчання?! Адже на знак подяки за «режисуру», Рита Тихомирівна допомогла Ірмі повернути коштовності матері, під час війни відібрані «чекістом» – отже, вся трійця була міцно пов’язана між собою необхідністю мовчати.

Але, по-друге, виявилося, що з молодим київським письменником Сиваком їхня старша товаришка таки справді знайома! Бо, ще проживаючи в Києві, завдяки чоловікові Ірма близько зійшлася з тамтешніми цирковими оркестрантами, серед яких був такий собі тромбоніст