Вогненне око - Олесь Ульяненко

й розбивалася об губи та вигладжене смертю чоло. А до залу ввійшов Борис Летюченко на прізвисько Адмірал Нельсон. Колись вони здибалися в напівзабороненому барі, коли комі, здається, поверталися, і Нельсон повідав свою історію. До цього він прозивався Французом. Видавав себе за іноземця, таким от робом зманював дівчаток, був альфонсом. Власне, Віталій вистежував його давно. Тож Борис Летюченко вдосконалював свою професію, вводячи таким чином новий фах, чим дуже злив котів-сутенерів, доки ті не підловили і не оддухопелили його майже до смерті. Борис Летюченко прохворів з півроку. Пошкоджене око затяглеся жовтим більмом, а пізніше наросла ґуля, поцяткована дрібненькими виразками. Лишилася вузька щілина, що світилася гостро, тужно, повна злоби на довколишній світ. Відтоді Летюченко став прозиватися Адміралом Нельсоном, а як оклигав, довго блукав у пошуках теплого місця, але звідусіль його гнали, – навіть повії дешевого ґатунку, ті, котрі марно висиджували в переході на площі Льва Толстого, і по кількості заплетених кісок можна було визначити ціну. Йшов тоді буремний, переломний 19… рік. Валом котила хвиля проституції, що на той час давала добрий заробіток. Не так дівчатам, як тим, що їм допомагали. Порнофільми демонструвалися по льохах та всіляких прибудовах, де кишма кишіло неграми, арабами, котрі мали досить великі гроші в порівнянні із зубожілим населенням. Кимось невідомим були відкриті канали для чеченців, які об'єднувалися у клани. Жорстокі закони принесли хлопці років тридцяти п'яти – сорока. Вони під'їздили на волгах і мерседесах. Безпосередні, контактні та доброзичливі, вони розповідали, трохи підхмелені шампанським, розстебнувши сині піджаки з блискучими ґудзиками, що проституція – не гріх, який то може бути гріх, це ж один із заробітків, футболісти – ті он ноги продають. І всілякими методами, включаючи до програми забороненого тоді Фройда, аж до споювання збудливими засобами, ґвалтували непокірних дівок; п'яних або під наркотиком фотографували у всіляких позах, шантажуючи на ранок, що ці світлини ляжуть на стіл декана або деінде, де не бажано в такому вигляді з'являтися на люди. Віталій, як завжди, пройнявся цією справою. Вже за три дні він здогадувався, ким і для чого це робиться. Випадково він зіткнувся з чоловіком, радше виконавцем-ліліпутом. Подібні падають навзнак у цирку на манежі – злі, що з них регочуть.

На той час Летюченко пристав до політики. Заводив поважних друзів, не одну добу просиджував по офісах – мовчав, і те сприймалося як належне, з повагою. Проте, обібравши касу якоїсь партії, що їх тоді вилазило, як грибів після дощу, Летюченко зник. Щоправда, на нього довго не падала тінь підозри. Ще Адмірал Нельсон захопив до десятка закордонних паспортів, але тут доля його звела з Ліліпутом. Ліліпут так-сяк вилікував за власний кошт око, але більмо лишилося, і цим оком Летюченко майже не бачив; щоб приховати той ґандж, носив чорні окуляри. Він носив чорні окуляри, від нього попахувало дорогими жіночими парфумами, бо Ліліпут млів од того запаху, і обидва були мужеложцями. Власне, Ліліпут підманив Летюченка, прив'язав до себе; Нельсон зневірився останнім часом у жіночій статі. На перших порах це навіть припало йому до смаку. Вони трималися відчужено, осторонь, про їхні любовні забави ніхто не знав. Час був справді наповнений чимось таким, що робило нахабним навіть домашнього песика. Проте все урвалося, коли без відома Летюченка за тими краденими документами дівчат – дорідних, ніжнотілих слов'янок – відряджали за турпутівками до Югославії: «там, дєвочкі, в магазінчіках поработаете», – а там їх неждано-негадано перепродували за безцінь, за тамтешніми цінами, до Туреччини, до будинків розпусти та гаремів. Історія стара. Летюченко для годиться поогинався, та скоро ввійшов у долю. Бо Ліліпут і той невидимий мали великий зиск. Дівчата в галасі комінтернівських гасел зникали майже безслідно. Або кінчали самогубством, або ж помирали од виснаження і наркотиків. Щоправда, бізнес работоргівлі скоро притих, поміняв напрямок, бо якась дівуля, з тих інтелігенток у першому поколінні, які верещать, ляпаючи в долоні усьому новому, гуляють у куцих спідницях тоді, коли на вулиці модно максі; тож дівуля дивом переправила листа, а писалося там, що, мовляв, є така скотина, як Адмірал Нельсон, зветься Летюченко, а заправляє тим ділом справжній Ліліпут, який і спродав її в рабство, а зараз вона пише листа, потім перетне собі вени, запустить руку у балію з окропом, бо нагибілася, сили нема терпіти; віднайдіть, мов, такого і десятому закажіть, щоб не велися на дурні гроші та обіцянки. І Ліліпут зник. Взагалі, про такого мовби й не чули. А Летюченко, поникавши, подався до фірми, що займалася якимись неіснуючими військовими проектами, а з другого боку обростала мордатими нуворишами, вчорашніми вихованцями профтехучилищ, колишніми комсюками й стукачами. Він знову кохався в жінках, дорогому вині, добірному товаристві. Награбовані гроші розходилися на дикі оргії, де впереміш злягалися жінки з чоловіками, жінки з жінками і навпаки. Статечним паням, у котрих вже одвисли груди, яким понабридали чоловіки та чада, шприцами впорскували в бубки цицьок шампану і смоктали задубілими од алкоголю губами, а обважнілий од випитого Летюченко кліпав підсліпувато на стіни, на вікна, тільки не на юрмування табуна людей, – жіночі коси ковзали підлогою, змоклі од блювотини, упереміш із спагеті і вінегретом; жіноцтво падало на підлогу – умисно, – начебто ненароком заголювало спідниці, а джерґотава обслуга виливала на них по відру кагору, тягла їх оберемками до парильні, до басейну, де маленькі хлопчики, тобто євнухи, клізмували, а чолов'яги з реготом запихали в зади гумові шланги і мастурбували; перестарілі тітки тицяли голови хлопчаків між ноги, бавлячись їхніми пісюнами. Але все те Летюченко перепробував. Йому до нестерпцю бажалося жінки. Проте з досвіду старого джиґуна він знав, що вони всі однакові – вночі і вдень; але нестерпно заїло. Йому здавалося, що яєчка луснуть не спермою, а отрутою. І він полишив оргію, тинявся містом між громаддями будинків, – передкінець зими, – як і зараз, – а волого, холодом дере чомусь Летюченка, який продибав цілу ніч, а під ранок його відшукали стрижені молодики у напівзабороненому шинку, де він лизькав аперитив для імпотентів. Чорні окуляри лежали, роздавлені, під ногами. Біла сорочка змащена буряковими плямами. Молодики з незрозумілими нашивками, де національний герб скидався на герб іншої країни, наказали відшукати Віталія, бо на те є наказ шефа. Для годиться вони кілька разів буцнули Летюченка під дих. Віталія він відшукав у якомусь занедбаному будинку і передав йому паку доларів, листа й угоду на купівлю патента на конструкцію гелікоптера. Віталій відмовився, і тоді його побили вперше.

Зараз він це пригадував, лежачи