I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський
Ще б пак: у перший день фестивалю контрафактною українською горілкою отруїлися двадцять три людини, п’ять з яких померли. Офігєть!
— То це ти торгував цією гидотою? — шкірячи рідкі зуби, сміявся мені в обличчя знаркоманений афроамериканець, дуже схожий на Боба Марлі, якого звинувачували у крадіжці магнітофона з авто.
Разом з товстим рудим дядьком, що по п’яні побив дружину, в’юнким китайцем-кватирником (колишнім артистом пересувного цирку) та сухим мовчазним пакистанцем, якого взяли на розповсюдженні героїну, ми сидимо в місцевому відділку поліції, у просторій камері, посеред якої стоїть довгий стіл із лавами.
Нари у два поверхи підв’язані до стін міцними металевими канатами. Триразове харчування складається з класичного сніданку — омлет з беконом, булочка, масло, кава з молоком. На обід дають сосиску з бобами, пудинг та чай. На вечерю — шматок смаженої риби, варену картоплю та знову каву з молоком.
Металевий унітаз та рукомийник знаходяться тут же, в камері, делікатно обнесені зеленого поліетиленовою шторою. Купа спортивних журналів лежить на столі разом з товстими книжками. Читай досхочу! Але щось не хочеться.
Співкамерники, які спершу жваво намагалися вступити зі мною в контакт, трохи вгомонилися, зрозумівши, що мій словниковий запас і обізнаність на місцевих реаліях не дозволяють якісно підтримувати бесіду. Проте ночувати, ба навіть скуштувати смаженої тюремної рибки в їхній компанії мені не довелося.
За чверть до сьомої вечора зачулися кроки в коридорі й один з тих констеблів, які мене заарештовували, відчинив двері, зробивши ручкою «на вихід».
Далі мене в кайданках, як справжнього злочинця, повезли в місцевому автозаку із заґратованими вікнами, хрін знає куди. І якщо хтось, бляха муха, скаже, що то не страшно, коли тебе везуть у просяклому сцяками й потом «бобіку», хрін знає куди, я пошлю його під три чорти.
Не знаю, скільки сивих волосин з’явилося на моїй голові, але я реально закінчував ту добу в одиночній камері, сам на сам з англійською Біблією і плакатом Майка Тайсона на стіні, без жодних пояснень з боку правоохоронців.
Біла булочка, запакована в целофан, виявилася свіжою, масло смачним, кава з молоком, звичайне фуфло, а до холодної курки карі з рисом, яку на металевому тарелі мені подали у вузьке віконечко у дверях камери, я не торкнувся. Натомість мучила спрага, яку приходилося втамовувати водою з-під крана.
У тюрмі весь стаєш, як шпиця. Гостра, видовжена, зосереджена, як не на собі, так на зовнішньому світі, в якому відбувається невідомо що. І ця невизначеність є найдратівливішою. Чекання — ось що найстрашніше. Весь час прокручуєш у голові можливі варіанти питань слідака та власних відповідей аж до нудоти, до запаморочення.
Зрештою намагаєшся розслабитися, відкинути пустопорожні балачки із собою. Встаєш, п’єш воду, ходиш камерою. Три великі кроки вперед і п’ять маленьких назад, або навпаки. Робиш дихальну гімнастику. І знову лягаєш на ліжко з конкретним бажанням заснути. Та де там. Знову те саме: розмови із собою. Розмови, розмови...
Я забувся коротким сном уже після сходу сонця, яке забралося в камеру крізь невеличке заґратоване віконце, поклавши косий промінь на стелю з облупленою білою фарбою. І в тому сні до мене знов приходив мій Наставник.
— Ну ось ми майже дісталися кульмінації твоєї місії — промовив тихо.
— Чорт забирай, може, хоч ви поясните, що зі мною відбувається в цьому клятому Единбурзі?
Наставник сидів навпроти на невисокому дерев’яному табуреті, тримаючи в руках білосніжного голуба.
— Не гарячкуй, а слухай мене уважно і мотай на вус. Я дам тобі декілька цінних порад, бо як ніхто зацікавлений у твоїй перемозі над нашим спільним ворогом.
— Хто той ворог?
— Той, хто прагне вбити тебе.
— Овва, чи не забагато мені честі? Адже я простий лицедій. Акторішко, що за копійки грає в театрі та крутить гопля сокиркою, аби заробити трохи грошенят на свої недолугі розваги на кшталт випити пива чи спокусити красиву дівчину свіжими морепродуктами.
— Не обмовляй себе. Не принижуй своїх чеснот. Тобі це не личить. Ти був, є і залишишся Воїном. Та оскільки сучасний театр воєнних дій перенесено в гуманітарно-культурну та інформаційну сферу, то воювати тобі прийдеться саме на цих фронтах. Сподіваюся, ти вже достатньо підготовлений, аби пізнати істину?
Наставник на мить замовк, глянувши мені просто в очі, так пильно, що я мусив опустити очі долу, поштиво схиливши перед ним довбешку.
— Істина, яку пізнала людина, перестає бути істиною, бо людині пізнати істину неможливо, — видихнув він слова, як вітер здуває з гілки пелюстки квіту сакури.
— Так і знав, — приречено кивнув я головою. — А «якщо абсолютної істини нема, то істина у кожного своя...», зазвичай так продовжують цю фразу різні феміністки та підараси.
— Абсолютно правильно, — погодився старий. — Але абсолютна істина все ж існує!
— І в чому ж вона полягає, Вчителю?
«Всі підараси — люди. Але не всі люди — підараси!»
Я довго мовчав, намагаючись осягнути безмежність цих слів.
— І наостанок... — Наставник погладив голуба по білосніжній голівці, — ніколи зайвий раз не вийобуйся, коли з тобою розмовляє старший. Бо тільки той, хто не вийобується, а тяжко щодня працює над самовдосконаленням, здобуває перемогу.
Я був ошелешений! До цієї миті Наставник ніколи не вживав обсценну татаро-монгольську, чи то пак московитську лайку.
— Під час бойових дій не тільки можна, а й треба порушувати канони і правила, виводячи деякі речі зі стереотипу сприйняття, — наче рентгеном просвічував він мене. — Будь непрогнозованим і непередбачуваним. Не геройствуй, коли перед тобою відвертий гопник з ломакою. Відволічи його увагу смішним анекдотом про гуцулів і йобни проміж роги. Пурхай, як метелик, жаль, як оса. Дій на випередження і перемагай! То чи готовий ти зустрітися з ворогом і перемогти його?
— Так, Наставнику, я готовий.
— Ну то вперед!
Забилися, залопотіли крила білого голуба. Здавалося, що птах пурхнув мені прямо в обличчя. А коли знову відкрив очі, то на пошарпаному зеленому табуреті переді мною сидів містер Мак-Лох.
За його спиною майорів плакат з Майком Тайсоном, а білий голуб вільно розгулював по вузенькому столику, притуленому
